Читати книгу - "Сонячна машина"

I цей плескiт розриває шкуринку замiшання — з-пiд неї вириваються з рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiймається знову вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплiтаються з другими:

— Каесем має рацiю!

— Не має рацiї!

— Армiя Сходу!

— Нiякої армiї! Геть усякi армiї!

— Хаос! Руїна! Варварство юрби!

— Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!

I раптом паї усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае лвiдкись од входу храму голос Сузанни:

— Панове! Прошу тишi на одну хвилину!

Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, спливає галас:

— Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.

Голос спокiйно замовкає. Велично закам'янiла голова Сузанни повертається i, не хапаючись, випливає з храму, як артистка iз сцени за кулiси.

I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кидає тiлами, жене їх через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на мармур пiдлоги посудом, видушує iстеричн» крики, миготить смертельно блiдими обличчями.

Макс плигає на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла, видирається з храму.

На сходах в iстерицi б'ється напiвголе нiжно бiле жiноче тiло, задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.

Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiшає дощ. З-за дерев!парку чується важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них — виючi передсмертнi зойки.

Макс вибiгає на вулицю, бiжить лiворуч, розпихає спини цiкавих. Але щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом, вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.

I це ж — квартал магнатiв i королiв!

Макс зупиняється й нарештi озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повiдь!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.

I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?

Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.

В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого… Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.

— Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.

Лiтачок — старенький моторовий — по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.

Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах — по формi видно, з Сонячними машинами.

Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр — Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.

I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора — нерiвне, задихане, передсмертне.

I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.

I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi — темносукнянi купи хмар, збоку — задерте догори крило лiтака, за лiтаком — височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi,