Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

У Горді Адама скінчилися гроші, перш ніж він зміг закінчити університет, і він пішов на нічну роботу на неповний робочий день на «Боїнг» в останній рік навчання. Він залишався на заводі протягом наступних 38 років, працюючи над літаками «Боїнг-17», «Боїнг-29», «Боїнг-707» і «Боїнг-727». Горді одружився в 1939 році.

Роджер Морріс отримав диплом зі спеціалізацією у машинобудуванні, одружився і у воєнні роки трудився на військовому будівництві в Затоці Сан-Франциско, а потім повернувся в район Сіетла працювати в будівельній компанії «Менсон», де спеціалізувався на великомасштабних днопоглиблювальних проектах.

Ел Ульбріксон тренував команди університету Вашингтона ще 23 роки. Протягом цього часу він здобув багато блискучих перемог і кілька нищівних поразок. Його університетські екіпажі вибороли 6 титулів Міжуніверситетської асоціації веслування, а юніорські команди вигравали їх 10 разів. Він потрапив до Національної зали слави веслування у 1956 році, того ж року, коли й Том Боллес, Кай Ебрайт і Хірам Конібеар. Протягом більшої частини його правління Вашингтон залишався, як залишається і донині, на верхніх сходинках університетського веслування у Сполучених Штатах і в усьому світі. Коли Ульбріксон зустрівся з журналістами в 1959 році поговорити про його відставку і почав відзначати основні моменти своєї кар’єри, серед перших подій, які він згадав, був той день у 1936 році, коли він уперше включив Джо Ранца до складу олімпійського екіпажа та спостерігав зліт їхнього човна.

Кай Ебрайт виграв своє довгоочікуване третє олімпійське золото в Лондоні в 1948 році. Як і Ульбріксон, він вийшов у відставку в 1959 році, до цього часу здобувши славу одного з найвизначніших тренерів веслувальних команд усіх часів і завоювавши 7 титулів національних чемпіонів серед основних університетських команд та 2 — серед юніорських екіпажів. Веслувальна програма, яку він створив, як і програма університету Вашингтона, досі залишаються постійними претендентами на найвищі нагороди на національному та міжнародному рівнях.

До того часу, коли війна закінчилася, Джордж Покок уже давно реалізував свою мрію стати найкращим будівником гоночних човнів у світі, але він продовжував і далі вдосконалювати свою майстерність протягом наступних 25 років. Покоління американських веслярів і тренерів продовжували купувати і веслувати в човнах Покока, а також звертатись до нього за порадами, переймаючи все, що він будь-де і будь-коли говорив про веслування. Незважаючи на все це, головною пристрастю Покока залишалося просте задоволення від формування кедра та виготовлення його досконалих і вишуканих човнів. Один із його найбільших особистих тріумфів припав на день, коли до його майстерні прибуло замовлення на човен із західного червоного кедра від Оксфордського університету для використання в наступних Човнових перегонах проти Кембриджа.

У 1969 році в готелі «Білтмор» у Нью-Йорку Покок був офіційно введений у Галерею слави веслування «Хелмс». На той час Стен, його син, майже запустив в експлуатацію суднобудівну майстерню. Протягом наступних 10 років синтетичні матеріали, такі як скловолокно і композити вуглецевого волокна, почали замінювати деревину в якості основного матеріалу, з якого виготовлялись гоночні човни, і компанія Покока під керівництвом Стена повільно перейшла на них. Джордж, можливо, на щастя, не дожив до того дня, коли елегантність кедрових човнів зрештою зникла з американських веслувальних регат. Він помер 19 березня 1976 року.

Навіть якщо хлопці розійшлися різними шляхами після регати в Поукіпзі 1937 року, вони старалися, щоб ці шляхи часто перетиналися. Решту життя вони залишалися близькими, пов’язаними їхніми спільними спогадами і глибокою взаємною повагою. Вони зустрічалися принаймні один раз на рік, а зазвичай двічі. Іноді лише їх дев’ятеро, але час ішов, і дедалі частіше до цих зібрань долучались дружини та їхні зростаючі сім’ї. Вони збиралися навколо грилів барбекю на задніх дворах або навколо обідніх столів у дружніх посиденьках, грали в бадмінтон і пінг-понг, перекидались футбольним м’ячем і галасливо плавали в басейнах.

Вони також влаштували кілька формальних десятирічних ювілеїв. На першому з них, улітку 1946 року вони обережно вийняли «Husky Clipper» із його стійки, одягли шорти і майки та жваво повеслували озером Вашингтон, так наче й не пропускали тренувальних зборів протягом 10 років. Боббі Мок налаштував їх на поважних 26 гребків, і вони курсували вперед і назад перед камерами кінохроніки. У 1956 році вони гребли знову всі разом. Але на той час, коли наблизився ювілей 1966 року, Чак Дей захворів на рак легенів і помер у лікарні, де мав медичну практику. Коли він пішов із життя, медсестри та лікарі, з якими він працював, плакали в коридорах.

У 1971 році весь екіпаж був офіційно введений у Галерею слави веслування «Хелмс» на бенкеті в Нью-Йорку. У 1976 році восьмеро із них, що залишились, знову зібрались на веслування на честь 40-річного ювілею. Вони вишикувалися на човновій станції Конібеара для фотографування, оголені до пояса і стискаючи весла. До того часу їхні плечі вже згорбились, животи округлились, і волосся більшості з тих, хто все ще його мав, посивіло. Але перед телевізійними камерами, що знімали сюжет про них для вечірніх новин, вони залізли в «Husky Clipper» і погребли. І вони веслували добре, якщо навіть і трохи повільно, та зате все ще чітко, чисто й ефективно.

Ще 10 років минуло, і у 1986 році, через 50 років після їхньої перемоги в Берліні, вони веслували востаннє. Одягнені в білі шорти і веслувальні майки, вони штовхали «Husky Clipper» до озера Вашингтон на колісному візку і обережно сіли в нього, поки фотографи юрмилися навколо них, готові допомогти. Боббі Мок прив’язав до голови свій старий мегафон і прохрипів: «Веслуй!» Із хворими суглобами та болями в спині, вони занурили білі лопаті у воду і ковзнули на озеро Вашингтон. Усе ще веслуючи