Читати книгу - "Очікування шторму"

Тетяна нічого не відповіла..

— Перегорніть іще сторінку, — вела далі Погожева. — Пишіть: «Розписка». З нового рядка: «Я, Дорофєєва Тетяна Іванівна, отримала від співробітника німецької розвідки за передану мною інформацію воєнного характеру аванс на суму десять тисяч карбованців». Словами. Так. Число. Підпис.

Погожева взяла одну з трьох пачок, підсунула до Тетяни.

— Десять тисяч у купюрах по сто карбованців. Лічіть.

Тетяна взяла пачку, покрутила. Відповіла:

— А що рахувати? Вони ж запечатані.

— Спасибі за довір'я, — посміхнулася Погожева.

Вона підвелася. Взяла зошит.

— Опустіть пістолет, — попросила Тетяна.

— Не хвилюйтеся. Тепер я у вас не стрілятиму. Та попереджаю. Не робіть дурниць. Якщо мене заарештують, ваші розписки потраплять у російську контррозвідку. Не думаю, що ви зможете переконати їх у своїй безневинності. Там працюють непокладливі люди. Ясно?

— Ясно.

— Я попрошу вас, моя мила, помінятися зі мною одягом. Дайте мені своє пальто, сукню…

Хвилин через десять переодягнута Погожева вже стояла у передпокої. Прощаючись, вона сказала:

— Ваша агентурна кличка — Лялька. Не знаю, чи зможу я сама підтримувати з вами контакт. Можливо, прийде інша людина. Пароль: «Мені відомо, що у вас є піаніно». — «Воно зіпсоване». — «Можу запропонувати на обмін мішок картоплі». — «Спасибі. Мені потрібне борошно».

Чирков усю другу половину дня з групою солдатів обстежував каменярні. Повернувся лише ввечері, втомлений, голодний, злий. Результати були надто й надто скромні. Рештки димової шашки (могли гратися діти) та сліди, не дуже конкретні, які свідчили лише про те, що ще недавно хтось використовував штольні під склад.

Каїров сказав Чиркову:

— Ви вільні. Вечеряйте й відпочивайте.

Сам він пішки вирушив у готель Будинку офіцерів.

Посутеніло. Дощ ущух. Але все повітря було просякнуте вологістю. І морем, і нафтою. Біля Будинку офіцерів розмовляли люди. Двері грюкали. Й плями світла, наче кулі, скочувалися мокрими східцями.

У фойє Каїров побачив афішу кінофільму.

«СЬОГОДНІ! ТІЛЬКИ ОДИН ДЕНЬ!

Англійський документальний фільм

«ПЕРЕМОГА В ПУСТЕЛІ»

Виробництво Армійського кінофотовідділу й кіновідділу Британських королівських повітряних сил. Фільм розповідає про розгром італо-німецьких військ у Єгипті і Лівії 8-ю англійською армією.

Початок о 19-й годині».

Ні. Він не пішов у кіно. Втома й недуга скували його, зробили в'ялим. Піднявшись у номер, він, не знімаючи шинелі, впав на ліжко. Заплющивши очі, майже чверть години лежав нерухомо.

Потім у двері постукали. Ввійшла покоївка — низького зросту бабуся. Обличчя в неї було зів'яле, та посмішка привітна, очі молоді. Вона сказала:

— Давайте я поміняю вам постільну білизну.

Каїров підвівся. Винувато пояснив:

— Приліг на мить, — і як у воду.

— Втомилися, певно, за день, — співчутливо сказала старенька й заворушила губами, наче щось пережовуючи.

— Намучився не більше, ніж завжди. Та роки не ті…

— Роки — вони як бульбашки мильні. Незчуєшся, як їх уже немає. — Біле простирадло, затверділе від крохмалю, хлопнуло, наче вітрило, накрило матрац.

— Давно у готелі працюєте? — запитав Каїров, здивувавшись спритності бабусі.

— Восьмий рік… Якраз з весни тридцять шостого.

— Майора Сизова пам'ятаєте?

— Хіба забуду… Привітний хлопець був. Було, зайдеш у номер прибрати чи білизну поміняти, без п'ятірки не відпустить. І по десять карбованців давав.

— Друзів до нього багато ходило?

— Та хіба запам'ятаєш. Офіцери ходили. Цей ось… Солідний моряк. Що по продуктах… Прізвище забула. Як почну згадувати, все одно забуваю.

— Жінки навідували майора?

Старенька образилася — ніс її видовжився, і зморшки покотились униз:

— Бог з вами! Він такий добрий був, інтелігентного виховання. В Таню нашу закоханий…

— Може, згадаєте, коли бачили майора востаннє?

— І згадувати нічого. Бачила я його, можна сказати, перед самою смертю.

— Де? — з надією запитав Каїров.

— Навпроти лазні. На тротуарі вони з барабанщиком нашим, Жаном, розмовляли. А потім машина біля них зупинилася. Шофер щось запитав.

— Не чули, що говорив шофер?

— Ні. На чергування поспішала.

— О котрій годині це було?

— Близько дев'ятої вечора. До дев'ятої вечора мене начальник відпустив.

— Спасибі, — сказав Каїров.

А коли бабуся виходила, дав їй десять карбованців. Обличчя покоївки розпливлося, мов млинець на сковорідці. Завела вона:

— Дай вам бог могутнього здоров'я. І щоб прожити іще стільки. Й удруге стільки…

— Сьогодні танці будуть? — обірвав її Каїров.

— Після кіно.

— Зрозуміло.

Покоївка вийшла. Каїров подзвонив начальникові Будинку офіцерів.

— Добрий вечір. Це Каїров. У мене до вас запитання. Якщо хтось із музикантів джазу не виходить на роботу, ви про це знаєте?

— Звичайно, — відповів начальник Будинку офіцерів. — До речі, в цьому році такого випадку не було.

… Джаз — саксофоніст, барабанщик, акордеоніст, сурмач, скрипаль, піаніст — працював на авансцені. Круглий, мов сонце, барабан, оздоблений червоним перламутром, стояв трохи попереду, а праворуч і ліворуч шанобливо завмерли маленькі