Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Сидячи поруч з оголеним Аєданом, що вільно розтягнувся на широкій мармуровій лежанці в купальні, я почуваюся так, ніби до печі притулилася. Його тіло відновлюється майже з такою ж приголомшливою швидкістю, як і магічний резерв. Це, загалом, цілком закономірно. Чистокровний демон. Служитель Маоха. Ще б йому не володіти такою разючою регенерацією.

Переконавшись, що тріснуті ребра демона майже зрослися, я розплющую очі й натикаюся на уважний і дуже гарячий погляд мого пацієнта. І тут його рука якось непомітно раптом опиняється на моїй щиколотці під спідницею сукні, беручись ніжно гладити чутливу шкіру, посилаючи по ній натовпи мурашок. А на чоловічих губах з'являється ваблива посмішка.

І от чому в мене закрадається підозра, що його нестерпна величність дуже задоволений ситуацією, що склалася?

Варто про це подумати, і мої губи самі по собі сердито стискаються. Виплеснувши там у дворі свою лють на Аєдана та Інгальфа, що затіяли цей дурний поєдинок, я, звісно, трохи охолола.

Але після того, як демон у всіх на очах потягнув мене до себе в покої, вимазавши всю у своїй крові, зачинив двері, активувавши всі магічні замки, а потім почав роздягатися, відкриваючи моєму погляду глибокі рвані рани, синці та інші «приємні» оку наслідки їх із князем суперечки, обурення та злість на всю цю ситуацію спалахнуло в мені з новою силою.

А йому хоч би що. Ще й радіє чомусь.

− Ти хоч уявляєш, яка неймовірна і прекрасна, коли сердишся? – хрипко цікавиться Аєдан. Вільною рукою ловить мою долоню на своїх грудях і притискає її міцніше до гарячої шкіри, змушуючи змістити до того місця, де голосно стукає його серце.

– Ні. Я ніколи раніше так не злилася, − випалюю, хмурячись і намагаючись руку у нього відібрати.

– Ой, брешеш, – усміхається лукаво, стискаючи мої пальці. І дихати чомусь починає частіше. Я, навіть не прислухаючись до його стану, можу з цілковитою упевненістю сказати, яка частина його тіла зараз найбадьоріша.

− Гаразд. Ніколи раніше я не виявляла свою злість так… демонстративно, – визнаю неохоче. − Я звикла стримувати свої емоції, ховати від усіх.

– Демонстрація була прекрасною. І вражаючою. Ти ще не погодилася бути моєю королевою, але підданих вже змусила з собою рахуватися.

– Чим? Тим, що розлютилася і зірвалася у всіх на очах? – бурчу з досадою, все-таки вириваючи в нього свою долоню і хапаючись за приготовлений заздалегідь рушник у мисці з теплою водою. Треба змити кров, а то й досі дивитись страшно, хоч його рани й     почали вже стягуватися й гоїтися. – Не думаю, що хтось із… твоїх підданих буде радий такій королеві.

І от чому він сміється у відповідь? Наді мною? Від обурення я навіть не відразу помічаю, що нахабна чоловіча рука вже гладить моє коліно, забираючись під спідницю все далі. А Аєдан підіймається на лікті, наближаючи своє обличчя до мого.

− Крихітко, демони понад усе поважають силу. І я не тільки про магічний резерв і м'язи говорю. Я кажу про силу духу, волі… Про здатність приймати рішення та нести за них відповідальність. Немає значення, хто ти, чоловік, чи жінка. Слабких духом у нас не гноблять, але й за рівних не рахують. І свою силу ти сьогодні показала. Не побоялася встряти між мною та Інгальфом, на що навіть з демонів мало хто б наважився. Ти в обличчя мені, Аєдану Рагру, при всіх заявила, що станеш моєю тільки тоді, коли сама вирішиш, що готова до цього. І приструнила князя Луади, про упертість якого на всьому нашому материку байки ходять. Мене вважатимуть останнім невдахою, якщо я не завоюю таку жінку.

Він це говорить, а його долоня вже ковзає по моєму стегну, присуваючи мене все тісніше. І ось наші обличчя вже зовсім близько. Наші губи майже торкаються. Дихання змішується.

− Поцілуєш, маленька? Я скоро здурію з голоду за тобою, – просить оксамитово.

І я мало не піддаюся його проханню, забувши про все. На мить.

Я вже знаю ці поцілунки. Схаменутися не встигну, як знову погоджуся на невідомо що. А він поранений. І ребра тріснули.

− Ти в крові весь, − морщу ніс. Адже мене повинна турбувати кров на ньому. Повинна. І це неправильно танути від того, як пестить мою шкіру та рука, що ще недавно ламала кістки… комусь. Неправильно... а я тану.

Схаменувшись, упираюся долонями Аєдану в груди, змушуючи лягти назад. І він зненацька піддається. Але й мене за собою тягне. Притискається ротом до моєї шиї, лоскоче язиком ніжну місцинку, де б'ється пульс, веде губами до вуха.

− Ходімо, покупаємо один одного, − шепоче хрипко.

– У тебе рани… – видихаю уривчасто, відчуваючи, як від цієї несподіваної ласки тілом біжать хвилі мурашок, а внизу живота щось солодко тремтить і пульсує. І спогади про поєдинок стираються. І злість кудись дівається, поступаючись місцем чомусь іншому, невідомому. Точніше... вже відомому, завдяки йому. 

– Вже затяглися рани. Тільки ребра сильно ниють. Ти ж мені допоможеш? Я дуже потребую твоєї турботи, твоїх ласкавих рук на моєму стражденному тілі, – умовляє демон вкрадливо, проводячи губами по моїй вилиці.

Уявляю, як це мити його, ковзати мокрими долонями по цьому досконалому чоловічому тілу, торкатися його так, як він мене торкався, і дихання збивається, а щоки знову обпалює пекучим рум'янцем. Я навіть зажмурююсь від збентеження.

І розумію, що він ну дуже перебільшує свою немічність. Що чудово може впоратися сам. У кімнату він мене з тріснутими ребрами принести зміг, а з майже загоєними помитися не зможе?

Розумію, чого насправді хоче і до чого мене підштовхує. Розумію, що хоче зробити мене своєю, і цього разу вже може не зупинитися. Розумію… але мене це дивним чином більше не лякає.

Навіть якщо сьогодні все станеться і не буде всіх тих неймовірних насолод, які він мені обіцяв, я знаю, що цей чоловік не зробить мені боляче, не принизить, не примусить. Він стільки разів стримував своє бажання, щоб привчити мене до своїх рук і дотиків, що боятися його після цього щонайменше невдячно та безглуздо.