Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Так, Дмитро був правий. І нікуди від цього не дітися. Але Влад мав інше бачення. Інакше б він не був таким яким він є зараз. А отже, треба якось інакше дивитися на світ. Як саме? Та просто – більше руху, більше наглості, більше твердості, менше сикливості. «Хто не ризикує – той не п’є шампанське» – хіба не так говорить народна мудрість? А Дмитро хоче все от так от просто.

Думав, що йому мали голубці печені летіти до писка. А коли не сталося, то вже готовий підняти лапки. І ось він – перший здався. А світ такий який є. Однак, Ілона не права тут явно була не права. Такого чоловіка ще пошукати. Хоча він і став як пластилін. Але так навіть краще. Втім, кожен живе своє життя по своєму. І будує те, що хоче, що бачить, у що вірить.

Вони йшли з Наталі вулицею і розмовляли собі тихо. Аж раптом, з далеку побачили чоловіка, що йшов їм на зустріч. Ну як йшов – рухався. Бо ходьбою це назвати було складно. Тай сказати, що це був точно чоловік, теж. Одним словом, що рухалося їм на зустріч. Досить повільно і досить не рівномірно. Влад не відразу впізнав в тому незнайомцеві Андрія. Але коли придивився краще, то зрозумів чиє то тіло. Тому вони з Наталі швидко рушили і перейшли на іншу вулицю. Поки ще «дорогий друг» не встиг їх побачити. Не хотіли вони нині бачитися з ним. От і все. Давні були на то причини. Ще зі шкільних років.

Вони обійшли іншою вулицею і зробивши добрий гак, повернулися додому зовсім з іншого боку. Так, що встигли ще по дорозі і пройтися і подихати свіжим повітрям і розімнути ноги. Бо гак був так собі, дай боже. Але воно того вартувало. Бо зустрітися з тим «добрим перехожим» означало втратити дві години часу і мати ще й на додачу настирливого базіку і непроханого гостя, котрий сам би напросився точно. От тому вони і зробили ноги.

– Може треба було його почекати? – сказала Людмила. – Був би щось розказав. Він приходив сюди. Але я сказала, що вас нема вдома.

– Мамо, не треба нам того такого щастя. – відповів Влад. – Все те, що він буде ліпити, я вже давно знаю. Тай не до нього нам нині. Треба ще раз перевірити, що взяли. А насті нема?

– Ні, нема. пішла до подружки. А що?

– Ні, нічого. Просто спитав. – і він піднявся слідом за Наталі до себе в кімнату.

Це було сказано лише так, для вигляду. Навіть Людмила це розуміла. Щось вони всі від неї скривали. Зрештою, всі вони дорослі. І всі вони в неї розумні. Тож нема чого боятися.