Читати книгу - "Вигнання з раю"

Гриша вхопив сільрадівського мотоцикла, вмить прискочив до ферм, став перед товаришем Жмаком, як лист перед травою, перепросив, запросив, запропонував навіть коляску свого мотоцикла.

Але що там якась коляска, коли в товариша Жмака машина. Ну, так. Чорна йому й не снилась. Білої не давали і не могли дати. Доводилось їздити в чомусь невиразному, кольору сухої глини з гербіцидами. І хоч з таким кольором не дуже повиковбасюєшся, та все ж це таки машина, а не коляска мотоцикла!

— В мене з вами є розмова, — сказав товариш Жмак, прибувши до Гришиного кабінету. — Треба б сюди й голову колгоспу, та її сьогодні нема.

— Нема, — сказав Гриша. — Кудись викликали.

— Я мав би знати про це, — погмикав Жмак, — але не будемо…

— Не будемо, — згодився Гриша.

— Тут справа стосується сільської Ради.

— Наприклад?

— У вас були два представники з області?

— Це ж які? Щодо кіз?

— Припустимо.

— Ну, були.

— Як ви їх зустріли?

— Так, як вони того заслуговують.

— Ви мені не накручуйте! Двох представників з області як ви прийняли? Ви їх вигнали голодних?

— А хто ж їх мав годувати? Сільрада? У нас немає таких асигнувань. Колгосп? Колгоспові треба виконувати Продовольчу програму. А Продовольча програма не для дармоїдів. Ви знаєте, що три чоловіки за рік можуть з’їсти бика? А де того бика взяти? Та і й хіба до нас за рік приїздить три чоловіки? Ми взірцеве село, до нас валом валить люд.

— Ви тут наковбасите, а мені блимати очима!

— До речі,— прищулив око Гриша, — ви чули, як горобець свистить?

— При чім тут горобець? — обурився Жмак. — Горобець при чім, коли таке ставлення до вищестоящих представників?

— До речі,— повідомив не без торжества Гриша, — ці вищестоящі, про яких ви кажете, доскіпувались про ваші кози.

Жмак стрепенувся, як занесений в Червону книгу орел.

— Мої кози?

— А чиї ж? — здивувався Гриша.

— Попрошу, — солідно відкашлявся Жмак. — При чім тут я? Кози ваші — вам і відповідати.

— Цю козячу комісію, — зітхнув Гриша, — ще якось вдалося зіпхнути, а що робити з Шпонем?

Пшоня Гриша підкинув Жмакові наздогад буряків, щоб дали капусти. До нього дійшла чутка, що учителя фізкультури подарував (коли це можна так назвати) Веселоярську товариш Жмак. Як воно було насправді, так чи ні,— цього ні перевіриш, ні ствердиш. Чутка літає, як дика качка: бабахнуть її з ружжа — впаде тобі до ніг мертва; не бабахнуть — літатиме далі, роздуваючись і розростаючись до розмірів, яких не знає ні жива, ні мертва природа.

Що ж до товариша Жмака, то прізвище Пшонь викликало в ньому справжні катаклізми, тобто перевернуло й переколотило в ньому все, що можна перевернути й переколотити: духовну й тілесну субстанцію, найпередовіші набутки і пережитки клятого минулого, громадське й особисте, передове й відстале. Жмак в одну мить зненавидів і злякався цього Левенця, це незбагненне породження нових часів, нових способів мислення і нового стилю поводження. До сорока дев’яти років свого життя товариш Жмак проскочив уже біля тридцяти посад у тридцяти організаціях (з чого ми можемо зробити висновок, що всі посади були тільки солідні), і завжди він усі свої сили віддавав сфері громадській, про особисте не згадував і не нагадував, завойовував собі авторитет, значимість і безкорисливість. Але, як зазначив ще в п'ятому столітті нашої ери блаженний Августин, образ обдурює нас то більше, що більше він видає себе за натуру, тобто за правду. Протиріччя між правдою і брехнею рано чи пізно стає видимим, хоч як би чоловік намагався заховатися чи то за гучними фразами, чи за вдаваними вчинками, чи за фальшивим пафосом. Так сталося й з товаришем Жмаком. Він був чесний, відданий, послідовний і невідступний. Але в його дебелому тілі природою закладено було відповідні запаси ніжності і навіть любові, про це він, ясна річ, не міг написати ні в яких звітах, товариші Борис Борисович, Петро Петрович, Федір Федорович ніколи не цікавилися особистою сферою товариша Жмака (їх можна зрозуміти, коли подумаємо про той огром вимог і завдань, які вони несуть на своїх далеко не атлетичних плечах), а тим часом громадська сфера неждано-негадано (точніше кажучи: під дією законів природи) перетинається з сферою особистою, і тут ми одержуємо критичну масу, до якої за останні десятиліття привчили нас ядерні фізики, і з страхом і жахом ждемо вибуху й катаклізму.

Але… Товариш Жмак міняє дочку на Пшоня, і, як казав колись Самусь, все правильно. Тут автора хранителі мови негайно звинуватять у невідповідності термінології і в деякій вульгаризації того, що відбувалося. Бо й справді: як можна сказати «міняє»? Адже йдеться не про якийсь предмет, а про живу істоту, про рідну доньку! Ну, гаразд. А що має робити товариш Жмак, який, попри всі службові клопоти, переживання й ідеали, мав кохану дружину і єдину донечку, яка росла, як ріпа, ніякими талантами не відзначалася, але без вищої освіти не уявляла свого майбуття так само, як і її дебелий таточко.

І ось тут доводиться товаришу Жмаку зміняти свою дочку на Пшоня, тобто досягти домовленості в інституті, де мріють про те, щоб позбутися підступного чоловіка, а Жмак мріє, щоб його донька стала студенткою.

Автор ніколи не був прихильником вульгарних висловлювань. Ми не можемо сказати, що Жмак поміняв свою доньку на Пшоня, якого припровадив до Веселоярська. Але факт — це така штука, що її не завісиш ніякими ряднами. Вікно завісиш, а факт — ні. А все тому, що ми забули про Магдебурзькі півкулі. Хто про них знає? Колись їх малювали в шкільних підручниках. Стальні, штудерні, досконалі, як всесвіт, могутні коні розривають і не можуть їх розірвати, — ось так і людське життя в його вічній розполовиненості, півкульності й нерозривності. Автор був у Магдебурзі, але ні півкуль, ні згадок про них не зауважив. Зустрів там свого товариша по артучилищу Борю Тетюєва, подарував йому шестиоктавний акордеон, випили за Перемогу, згадували своїх бойових товаришів, плакали, співали, мій товариш грав на акордеоні (рідкісний інструмент — на шість октав!), — які там Магдебурзькі півкулі, і до чого тут вся ця фізика!

— То що накажете робити з Пшонем? — знов повернувся до свого Гриша, запримітивши, що Жмак чи то збентежився од цього запитання, чи то сполошився, чи то задумався, ні про що не думаючи.

Насправді ж товариша Жмака кидало то в жар, то в холод, він спробував собі уявити, що буде, коли Пшоневі не сподобається у Веселоярську і він втече звідси і знов об'явиться в інституті