Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Я вас не доганяю, — сказав Том.

Нік терпляче повторив свою пантоміму. Цього разу він довершив її, помахавши, немов прощається з Меєм, а тоді в пориві натхнення підняв Томові руку й помахав нею також.

— Ви хочете, щоб я їхав із вами? — Від захоплення його обличчя розцвіло в усмішці: Том не вірив власним вухам.

Нік полегшено кивнув.

— Звісно! — вигукнув Том. — Том Каллен поїде! Том… — Він завагався, і його обличчя трохи посумнішало. — А можна взяти із собою гаражик? — сторожко спитав Том.

Нік на хвильку задумався, а тоді кивнув: «Так, можна».

— Окей! — усмішка повернулася, наче сонце вийшло з-за хмар. — Том Каллен поїде!

Нік указав на Тома, тоді на велосипед.

— На такому я ще не катався, — засумнівався Том, роздивляючись перемикач швидкостей і високе й вузьке сідло. — Думаю, краще не тре’. Том полетить із такого файного велика.

Та Ніка підбадьорили його слова. «На такому я ще не катався» означало, що на великах Том уже їздив. Проблема в тому, щоб знайти простіший велосипед. Том його вповільнить, цього не уникнути, та, певне, не так уже й сильно. І поспішати ж нікуди. Сни — то лише сни. Однак щось йому підказувало, що час підтискає, — це відчуття було невиразним, але сильним, сприймалося, як підсвідомий наказ.

Нік підвів Тома до іграшкової заправки. Указав на неї, тоді всміхнувся й кивнув до Тома. Той одразу ж присів біля модельок, потягнувся до них, та його рука зависла в повітрі. Він збентежено глянув на Ніка — у його очах стояла підозра.

— Ви ж не поїдете без Тома Каллена, правда?

Нік упевнено похитав головою.

— Окей, — сказав Том і спокійно розвернувся до іграшок.

Перш ніж Нік устиг спинитися, він скуйовдив волосся цього дорослого чоловіка. Том звів очі й сором’язливо всміхнувся. Нік усміхнувся у відповідь. Ні, він не може його просто кинути. Це точно.

———

Стояв уже майже полудень, коли він урешті знайшов велосипед, який, на його думку, мав підійти Томові. Він не очікував, що справа так затягнеться, та, на його подив, більшість людей позамикали будинки, гаражі та інші хазяйські будівлі. Тож він зазирав у брудні, заплетені павутинням вікна гаражів і сподівався, що знайдуться потрібні колеса. Добрих три години він тюпав від вулиці до вулиці, стікаючи потом. У потилицю било сонце. Він навіть повертався до «Вестерн авто» (раптом погано дивився?), та марно: три велики на вітрині були стандартними, на три швидкості, а все решта валялося розібраним.

Урешті він знайшов те, що шукав, у маленькому гаражі на південній околиці міста. Будівля була замкнена, та Нік знайшов вікно, досить велике, щоб у нього пролізти. Він розбив шибку каменем і обережно повибирав уламки зі старої замазки, що сама вже мало не розсипалася на порох. Усередині гаража було пекельно жарко, і повітря повнилося волохатим, густим запахом пилу й мастила. Велосипед, старомодний хлопчачий «Швінн», стояв поряд із десятирічним універсалом «мерседес» із лисими шинами та потрісканими порогами.

«З моїм щастям виявиться, що тарантайка давно вже не їздить, — подумав Нік. — Нема ланцюга, шини пробиті чи ще щось». Однак цього разу йому поталанило. Велосипед котився як слід. Шини були тугі, з хорошим протектором, і всі болти зі спицями трималися купи. Велику бракувало кошика, і цьому треба було зарадити, однак була захисна накладка для ланцюга, а між граблями й лопатою для відкидання снігу на стіні знайшовся неочікуваний бонус — там висів майже зовсім новий ручний насос марки «Бріґґс».

Нік порився ще та знайшов на полиці бляшанку з мастилом «3 в 1»[238]. Незважаючи на задуху, він сів на потріскану цементну підлогу та обережно змастив ланцюг і обидві зірочки. Коли це було завершено, він надів ковпачок на баночку й акуратно поклав її в кишеню штанів.

Джутовою мотузкою він прив’язав насос до багажника над заднім колесом, відімкнув гараж і викотив велосипед на вулицю. Свіже повітря пахло так солодко, як ніколи. Нік заплющив очі, вдихнув на повні груди, скочив на велосипед і поїхав Головною вулицею. Ровер був просто чудовий. Те, що треба для Тома… якщо він справді вміє тиснути на педалі.

Нік поставив «Швінна» біля свого «Ралі» та зайшов до крамниці «Усе від десяти центів». У глибині приміщення на розкладці спорттоварів знайшовся дротяний велосипедний кошик. Нік узяв його під пахву й уже збирався піти, коли в око йому впала ще одна річ: клаксон із хромованим ріжком та великою гумовою грушею. Усміхнувшись на всі зуби, Нік поклав гудок у кошик і пішов до відділу госптоварів по викрутку й розвідний ключ. Коли він вийшов на вулицю, Том мирно дрімав, розвалившись у затінку військового меморіалу.

Нік почепив кошик на руль «Швінна» й прикрутив ріжок. Потім знову сходив у крамницю та повернувся з великим пакетом.

Він зайшов у супермаркет «Ей енд Пі» й набрав консервованого м’яса, фруктів та овочів. Коли він зупинився біля бляшанок із квасолею чилі, проходом майнула тінь. Якби Нік мав слух, він би знав, що Том уже побачив велосипед. «Г-а-а-а-а-у-У-У-У-а!» — ширяли вулицею хрипкі, протяжні крики ріжка, перемежовані Томовим сміхом.

Нік штовхнув двері супермаркету й побачив, як Том велично летить головною вулицею: біле волосся й сорочка тріпочуть за спиною, клаксон реве на всю потужність. Він круто розвернувся біля автозаправки «Арко», яка стояла на межі ділового центру містечка, та помчав назад. На його обличчі вигравала широчезна щаслива усмішка. Заправка від «Фішер-Прайс» уже лежала в кошику. Кишені штанів та сорочки кольору хакі напинали модельки «Корджі». Спиці сяяли на сонці, перетворившись на два яскраві миготливі кола. Подумки Нік зітхнув, бо не чув звуків клаксона, — йому було просто цікаво, чи радів би він так, як Том.

Том помахав йому й погнав далі. Домчавши до іншого кінця ділового району, він розвернувся й поїхав назад, так само тиснучи на грушу клаксона. Нік виставив руку, як поліцейський, що наказує спинитися. Том загальмував перед ним, лишивши на асфальті слід від протектора. На його лобі повиступали горошини поту. Гумовий шланг насоса гойдався над ланцюгом. Том важко сапав і шкірився.

Нік показав за межі міста й помахав рукою — па-па.

— Справді мона взяти гаражик?

Нік кивнув і почепив пакет на його грубу, як у бика, шию.

— Уже їдем?

Нік знову кивнув. Скрутив кільце з великого та вказівного пальців.

—