Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Справа починає набувати серйозного обороту, — мовив Мікаель.

Вона кивнула з почуттям смутку, що раптом її пойняв. Потім вони досить довго просиділи мовчки. Коли стемніло, вони прибрали зі столу, зайшли в дім і зачинили двері.

У п’ятницю, за тиждень до суду, Мікаель зупинився коло газетного кіоску біля Шлюзу і став роздивлятися ранкові газети. Генеральний директор і голова правління «Свенска морґонпостен» Маґнус Берґшьо капітулював і оголосив про своє залишення посади. Купивши газети, Мікаель дійшов до кафе «Ява» на Хурнсґатан і замовив собі пізній сніданок. Причиною такого раптового кроку Берґшьо називав родинні обставини. Він не захотів коментувати твердження про те, ніби його рішення піти якось пов’язане із звільненням Еріки Берґер, після того як він наказав їй зам’яти сюжет про діяльність оптової фірми «Вітавара АБ». Щоправда, на одній шпальті повідомлялося, що голова Об’єднання шведських працедавців призначив комісію з етики, яка почала перевірку контактів шведських фірм з підприємствами Південно-Східної Азії, що використовують дитячу працю.

Мікаель Блумквіст несподівано засміявся.

Потім він склав газету, дістав мобільний телефон «Ерікссон Т10» і зателефонував «Тій, з каналу ТБ-4», відірвавши її від ланчу.

— Привіт, люба, — сказав Мікаель Блумквіст. — Гадаю, ти як і раніше відмовишся якось вечірком прийти до мене на побачення.

— Привіт, Мікаелю, — засміялася «Та, з каналу ТБ-4». — Даруй, але ти настільки не в моєму стилі, що далі нікуди. Правда, ти все одно досить гарненький.

— Може, ти, принаймні, погодишся зі мною сьогодні повечеряти, щоб поговорити про роботу?

— Що там у тебе накльовується?

— Еріка Берґер два роки тому укладала з тобою угоду щодо Веннерстрьома. Вийшло непогано. Я хочу укласти з тобою аналогічну операцію.

— Розповідай.

— Тільки після того, як ми домовимося про умови. Точнісінько як з Веннерстрьомом, ми опублікуємо книгу разом з тематичним числом журналу. Ця історія матиме великий резонанс. Я пропоную тобі попередньо ознайомитися з матеріалом за умови, що ти не видаси інформацію до нашої публікації. Цього разу з публікацією особливо складно, оскільки вона повинна вийти певного дня.

— Який обсяг матеріалу?

— Більше, ніж про Веннерстрьома, — сказав Мікаель Блумквіст. — Тобі це цікаво?

— Знущаєшся? Де зустрінемося?

— Що ти скажеш про «Казанчик Саміра»? Еріка Берґер теж прийде.

— А що там за історія з Берґер? Вона повернулася до «Міленіуму» після того, як її вигнали з «СМП»?

— Її не вигнали. Коли у них з Берґшьо виникли розбіжності, вона відразу ж звільнилася.

— Він, схоже, цілковитий дебіл.

— Так, — відгукнувся Мікаель Блумквіст.

Фредрік Клінтон слухав Верді через навушники. За великим рахунком музика залишилася єдиним, що могло відвернути його від апарата діалізу і наростаючого болю в крижах. Він тихенько наспівував і, заплющивши очі, рухав у такт правою рукою, яка висіла в повітрі і, здавалося, жила власним життям, окремо від його пойнятого гниттям тіла.

Все просто. Ми народжуємося. Живемо. Старіємо. Вмираємо. Він своє віджив. Залишився лише розклад.

Фредрік Клінтон почував себе на диво задоволеним.

Він поставив музику на згадку про свого друга Еверта Гульберґа.

Була субота, 9 липня. Залишалося менше тижня до того моменту, як почнеться суд, і «Секція» зможе поступово забути про цю злощасну історію. Звістку він отримав уранці. Гульберґ виявився на рідкість живучий. Коли пускаєш собі в скроню кулю дев’ятиміліметрового калібру, то гадаєш, що помреш. Проте знадобилося три місяці, щоб тіло Гульберґа поступилося. Хоча, можливо, це більше пояснювалося випадковістю, ніж затятістю, з якою доктор Андерс Юнассон відмовлявся визнати свою поразку. Справу врешті-решт вирішив рак, а не куля.

Проте вмирав Гульберґ тяжко, що дуже засмучувало Клінтона. Спілкуватися з навколишнім світом Гульберґ не міг, але часом хоч би частково приходив до тями і міг сприймати оточуючих. Лікарняний персонал помічав, що Гульберґ посміхався, якщо хтось гладив його по щоці, і бурчав, коли, здавалося, переживав неприємні відчуття. Інколи він спілкувався з персоналом, намагаючись вимовляти слова, яких ніхто не розумів.

Родичів у нього не було, і ніхто з друзів його в лікарні не відвідував. Зі світу живих його провела нічна сестра на ім’я Сара Кітама, родом з Еритреї, яка чергувала біля його ліжка і тримала його за руку, коли він помирав.

Фредрік Клінтон усвідомлював, що незабаром піде за своїм колишнім товаришем по зброї. У цьому не було жодних сумнівів. Імовірність того, що йому вдасться діждатися трансплантації такої необхідної нирки, з кожним днем зменшувалася, а розкладання його тіла тривало. Кожне обстеження показувало, що в нього погіршується функціонування печінки і кишечника.

Клінтон сподівався діждатися Різдва.

Але він був задоволений. Він відчував майже нереальне, хвилююче задоволення через те, що під кінець життя йому цілком несподівано довелося знову повернутися на службу.

Такого дарунка долі він аж ніяк не сподівався.

Останні звуки Верді замовкли, якраз коли Біргер Ваденшьо відчинив двері до маленької кімнати відпочинку, відведеної Клінтону в ставці «Секції» на Артилеріґатан.

Клінтон розплющив повіки.

Він уже давно вважав Ваденшьо баластом. Той абсолютно не годився на роль керівника головної ударної сили шведської оборони. Клінтон не міг зрозуміти, як вони з Хансом фон Роттінґером могли зробити свого часу таку фундаментальну помилку, визнавши Ваденшьо підходящим наступником.

Ваденшьо — парус, якому необхідний ходовий вітер. У момент кризи він виявив слабкість і цілковиту нездатність приймати рішення. Полохливий і безхребетний, на роль капітана під час шторму він вочевидь не годився — допусти вони його до штурвала, він виявився б абсолютно недієздатним і прирік би «Секцію» на загибель.

Усе так просто.

Одним це під силу. Інші ж у момент істини завжди дають слабину.

— Ви хотіли зі мною поговорити? — спитав Ваденшьо.

— Сідай, — сказав Клінтон.

Ваденшьо сів.

— Я вже в такому віці, коли у мене більше немає часу ходити околяса. Я змушений говорити відверто. Коли це закінчиться, я хочу, щоб ти пішов з поста керівника «Секції».

— Он як?

— Ти хороша людина, Ваденшьо, — вже м’якше вів далі Клінтон. — Але замінити Гульберґа ти, на жаль, не здатний. На тебе не слід було звалювати таку відповідальність. Це наша з Роттінґером помилка — коли я захворів, нам слід було ґрунтовніше розглянути питання про престолонаступництво.

— Ви мене завжди не любили.

— У цьому ти помиляєшся. Ти був чудовим адміністратором, коли «Секцією» керували ми з Роттінґером. Без тебе ми б не впоралися, і я абсолютно впевнений у твоєму патріотизмі. Але я сумніваюся у твоїй здатності приймати рішення.

Ваденшьо раптом гірко посміхнувся.

— Після цього я не впевнений, що хочу залишатися в «Секції».

— Тепер, коли Гульберґа і Роттінґера немає серед живих, мені доводиться приймати головні рішення наодинці. Ти ж усі останні місяці послідовно