Читати книгу - "Історія Лізі"

Лізі завернула за поворот і опинилася позад ще однієї вантажівки з цистерною-причепом, яка хилиталася з боку в бік; усе було точно, як у той день, коли вони поверталися з Дарлою додому, після того як здали Аменду до лікарні. Лізі натиснула на гальмо, ще раз відчувши себе винною, що веде машину боса. Старі уявлення живучі.

— Скот мав міцний характер, — сказала вона.

— Атож. Інакше він би не вибрався зі свого дитинства живим.

— А що тобі про це відомо? — запитала Лізі.

— Нічого. Він ніколи нічого не розповідав мені про те, яким життям він жив, коли був дитиною. Але, думаєш, я нічого не помічала? Можливо, Дарла та Канті й не помічали, але я помічала, і він знав, що я про все здогадуюся. Ми знали одне одного, Лізі, — і знали в такий спосіб, у який розуміють одне одного двоє людей, що ніколи не сиділи разом за чаркою. І, думаю, саме тому, він опікувався мною. І я знаю дещо інше.

— Що?

— Ти ліпше випереджай цю вантажівку з причепом, поки я не задихнулася від її вихлопів.

— Я не бачу, що там попереду.

— Ти можеш побачити цілком досить, що там попереду. А крім того, Бог ненавидить боягузів. — Коротка пауза. — Цю істину добре знають такі люди, як Скот і я.

— Мендо…

— Обганяй його! Я задихаюся!

— Я не певна, що зможу…

— А у Лізі діло кака, полюбила вона Зака…

— Тичко, не хулігань.

Аменда зі сміхом:

— Полюбила вона Зака, у якого є коляка…

— Якщо там машина на зустрічній смузі…

— Любов спершу, потім — мряка, бо у Лізі тонка…

Не дозволивши собі подумати про те, що вона робить, Лізі натисла на акселератор БМВ своєю босою ногою і виїхала на зустрічну смугу. Вона мало не вмерла від страху, коли виглянула з-поза кабіни вантажівки з причепом, бо ще одна вантажівка з причепом саме з’явилася на гребені пагорба, їдучи їм назустріч.

— Ой, нещасна моя голівонька, тепер нам каюк! — вигукнула Аменда. Вона вже не хихотіла, а реготала на повен голос. Лізі зареготала також. — Давай газу, Лізі!

Лізі так і зробила. БМВ рвонув уперед із очевидною радістю, і вона встигла звернути на свою смугу з великим запасом часу. Ліза подумала, що якби Дарла опинилася в такій ситуації, вона, певно, втратила б голову від переляку.

— Ну як? запитала вона Аменду. — Тепер ти щаслива?

— Атож, — відповіла Аменда й поклала свою ліву руку на праву руку Лізі, пестливо її погладивши й примусивши ослабити свою мертву хватку на кермі автомобіля. — Я дуже рада, що я тут, я рада, що ти по мене прийшла, бо якась моя частина не хотіла повертатися, але так багато в мені… не знаю, як це сказати… сумувало, що я не вдома. І боюся, що незабаром мені стало б до всього байдуже. Тож дякую тобі, Лізі.

— Дякуй Скотові. Він знав, що тобі потрібна допомога.

— Він також знав, що ти мені допоможеш. — Тепер голос Аменди звучав дуже лагідно. — І я певна, він також знав, що лише одна з твоїх сестер буде настільки божевільною, що потребуватиме допомоги.

Лізі на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на Аменду.

— А ви говорили про мене зі Скотом, Амендо? Ти говорила з ним про мене в тому місці?

— Говорили. Чи тут, чи там, я вже не пам’ятаю і не думаю, що це щось важить. Ми говорили про те, як дуже ми тебе любимо.

Лізі нічого не відповіла. Її серце було надто повне. Вона хотіла заплакати, але в такому разі вона була б неспроможна дивитися на дорогу. А може, сліз було вже досить. Хоч це й не означало, що їх більше ніколи не буде.

3

Протягом якогось короткого часу вони їхали мовчки. Після того як проминули наметовий табір Піґвокіт, машин на дорозі майже не стало. Небо в них над головою було ще синє, але сонце вже заховалося за хмари, тому день був ясний, але ніде не видно було жодної тіні. Несподівано Аменда заговорила не характерним для неї тоном замисленої цікавості.

— А ти прийшла б по мене, навіть якби тобі не була потрібна співучасниця у вбивстві?

Лізі трохи подумала над її словами.

— Мені хотілося б вірити, що так, — нарешті сказала вона.

Аменда підняла руку Лізі, яка була до неї ближчою, і вліпила на неї поцілунок — він був легенький, як крило метелика, — потім знову поклала її на кермо машини.

— І мені хотілося б вірити, що так, — сказала вона. — Дивне це місце — Гавань Південного Вітру. Коли ти там, воно здається тобі таким самим реальним, як і все, що ми маємо в цьому світі, й ліпшим, аніж що завгодно в цьому світі. Та коли ти тут… — Вона знизала плечима.

«Тоді це тільки місячний промінь», — завершила її думку Лізі.

Лізі згадала, як вони лежали в ліжку зі Скотом в «Оленячих рогах», дивлячись, як місяць пробивається крізь хмари. Як вона вислухала його розповідь і пішла з ним. Пішла.

Аменда запитала:

— А Скот як його називав?

— Місячне Коло.

Аменда кивнула.

— Моя назва принаймні не дуже відрізняється від його назви, чи не так?

— Авжеж, так.

— Я думаю, більшість дітей мають таке місце, куди вони йдуть, коли їм страшно або самотньо, або просто нудно. Вони називають його Країною Ніколи або Чарівним Королівством, або Місячним Колом, якщо вони мають багату уяву й самі створюють його для себе. Більшість згодом про це забувають. Але меншість таких талановитих, як Скот, запрягають свої мрії і перетворюють їх на коней.

— Ти теж була дуже талановита. Адже ти створила собі Гавань Південного Вітру, хіба ні? Дівчата, які сиділи вдома, довгі роки уявляли себе піратами. Я не здивуюся, якщо на Саббатус-роуд знайдуться дівчата, які досі граються в якусь версію цієї гри.

Аменда засміялася й похитала головою.

— Такі люди, як я, ніколи не мали наміру переступити через межу. Моя уява була не досить багата, щоб завести мене в халепу.

— Мендо, це неправда.

— Це правда, — заперечила Аменда. — Серед психів не бракує таких людей, як я. Наші мрії запрягають нас і легенько підстьобують м’якими батогами — о, чудові батоги, — і ми біжимо й біжимо, і при цьому завжди залишаємося на місці… бо корабель… Лізі… ніколи не підіймає вітрила й ніколи не знімається з якоря…

Лізі ризикнула ще раз подивитися на Аменду. Сльози струменіли