Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

106

На цю тему див., зокрема: Warner, Marina. Alone of All Her Sex: The Myth and The Cult of the Virgin Mary; Kristeva, Julia. Stabat Mater // Kristeva, Julia. Tales of Love / Transl. by Leon S. Roudiez. — New York: Columbia Univ. Press, 1987. — P. 234—263.

107

Див. про це: Huskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor; Rushing, Sandra M. The Magdalene legacy. —London: Bergin&Garvey, 1994; Maisch, Ingrid. Mary Magdalene: The Image of a Woman Through the Centuries / Transl. by Linda M. Maloney. — New York: Liturgical Press, 1998, та ін.

108

Приблизно в той-таки час, коли творився цей міф, Анна Ахматова, прочитавши аналогічне про себе — що, мовляв, «була негарною» й «чоловік її не любив» (схема, як бачимо, незмінна!), — відреаґувала, як і належить у патріархальній культурі об'єктові сексуально-політичних маніпуляцій, «по-марсіянському»: «Поясніть мені, чому я мушу бути гарною? А Вальтер Скотт був гарний? Або Достоєвський? Кому спаде на думку це питати?» (Цит. за: Мандельштам Н. Я. Из воспоминаний // Воспоминания об Анне Ахматовой. — Москва: Сов. писатель, 1991. — С. 325). З позиції «ззовні» логічніше було б завважити, що Вальтера Скотта чи Достоєвського патріархальна культура завжди судитиме за іншими критеріями, ніж Ахматову чи Лесю Українку, і дивуватися з цього — значить удавати, ніби жіночої дискримінації взагалі не існує, а існує тільки конкретна поодинча несправедливість, вчинена щодо тебе особисто, але вочевидь у радянську епоху така «позиція ззовні» вже була неможлива.

109

Маланюк Є. До роковин Лесі Українки // Книга спостережень. — С. 75.

110

Цит. за: Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 492. Яке сильне враження Леся Українка справляла своїм особистісним «чаром» навіть на випадкових знайомих, видно, між іншим, зі спогаду К. Граната, котрий бачив її лише раз, 1905-го чи 1906 p., до того ж навіть не знаючи, хто вона (просто «молода жінка», «пані»), — можна сумніватися в автентичності записаних ним аж у 1961 р. слів письменниці (з цього погляду переважна більшість радянської підцензурної мемуаристики має, на жаль, вкрай сумнівну документальну вартість), але ніяк не в щирості його тодішнього емоційного потрясіння, бо ж якраз емоційне тло спогаду не затирається ніколи: «Я вийшов з кабінету, сповнений глибокого почуття до цієї жінки <…>. Працювати не міг, бо був надто схвильований. Щось гарне трапилось у моєму житті, та таке гарне, про що я нікому не признався б, бо вважав це святинею, належним тільки мені» (Спогади… — С. 218–219), — стан, як бачимо, підозріло близький до закоханости… Подібних свідчень можна наводити й більше, і послідовне їх іґнорування фаховими «лесезнавцями» не може не впасти в око навіть при побіжному з ними ознайомленні.

111

Сагатовський. На репетиції // Спогади… — С. 317.

112

«Жінки, повної духа», «духовної під кожним оглядом» (франц.). Радянський «науково-критичний» 12-томник і тут відзначився — переклавши цей каламбур, ні в п'ять, ні в дев'ять, як «розумної (?! — О. З.) в усіх відношеннях» [12, 428].

113

«Я б вас любив усякою, і кращою, і гіршою», — каже в оповіданні поет хворій актрисі, при чиїй постелі сидить невідступним доглядачем, на що хвора резонно зауважує: «а може б кращою і не любили <…>. Такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічности! Он можете взяти альбом — там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.

Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.

— Ну що ж? — нервово запитала вона.

— Либонь, ваша правда, — відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй чомусь стало його шкода» (курсив мій. — О. З.).

114

Прикметно, що засвідчене у спогадах К. Квітки захоплення Лесі Українки Марком Вовчком («слово „заздрю“ ужила тільки раз у відношенні до мови і навіть до таланту Марка Вовчка. <…> Казала, що Марко Вовчок знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє» [Спогади… — С. 229]), як і боронення її при кожній нагоді від критичних атак, в т.ч. з боку рідної матері (Олена Пчілка, як відомо, не зносила «нахабної кацапки», — не виключено, ще й тому, що та, volens nolens, посіла в українській літературі вакансію «матріарха», на яку Пчілка претендувала сама), — аж до 1990-х pp., тобто до появи на кону феміністичної критики, у літературному «родоводі» Лесі Українки майже ніколи не згадувалося. Здавалось би, для комуністичної ідеології вплив авторки «Народних оповідань» не мав би бути жодним «компроматом», а навпаки — слугувати дуже догідним арґументом для закріплення за «нашою Лесею» потрібного іміджу «дівчини у вінку» (для якого, поза дівочим фотопортретом у фольклорному костюмі, вагоміших арґументів завжди бракувало!). Те, що радянська культура знехтувала таким явно виграшним для неї підручним матеріалом, доводить, що вірність «лівій» ідеології насправді була для неї далеко меншим пріоритетом, аніж вірність владній ієрархії патріархального типу.

115

Докладно цей сюжет та його інтерпретацію в літературознавчих студіях (від І. Костецького до С. Павличко) представлено Т. Гундоровою у книжці «Femina Melancholica» (с. 47—85), до якої й відсилаю зацікавленого читача.

116

Інша справа, що це право по тому довелося обстоювати ще впродовж цілого наступного століття — уже в середині 1990-х (!) Еріка Джонґ, культова письменниця й один із символів американського жіночого руху, підсумовуючи свою літературну кар'єру, зробить маловтішні висновки: у літературі «щаслива (жіноча — О. З.) самотність, щастя двох жінок, що живуть разом як подруги або коханки, щастя матері й дочки, що, залізши в ліжко, балакають до ранку, щастя двох сестер, коли їхніх чоловіків нема поруч, щастя праці, порання в саду, догляду за дітьми, покупок, прогулянок, уряджання дому — все це єресі. Переважна частина нашого життя проходить на самоті або з іншими жінками, але нас просять висвітлювати тільки той вузький його проміжок, який ми ділимо з чоловіками. Так, ніби поза ним жіноче життя — то суцільна тьма і морок, і хоч це неправда, нас просять удавати, ніби так