Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

ліній та кутастих візерунків. У белатській, що мала більш плавні лінії, переважали додаткові елементи, що нагадували шипи. Вочевидь, така мода диктувалась виглядом герба — шипованим колом. Чоловіки теж були одягнені схоже — здебільшого в сорочки й штани, у високі чоботи. Хоч дехто мав на собі розшиті камзоли, а хтось вбрався в туніки. І тут теж вирізнялись деталі — вибиті на ременях чи халявах чобіт узори, розшиті коміри тощо.

Люди знайомились між собою, шукали спільну мову та, звичайно ж, напихались наїдками. Патрійки, що увесь ранок присвятили чепурінню, напевне, не менше втомились, аніж белатки, що були щойно з довгої дороги. Я на мить замружився, а тоді розплющив очі — і поглянув на світ іншим зором.

Сотні, тисячі барвистих почуттєвих ниток пронизували простір, пов’язуючи людей між собою, полум’яніючи, тягнучись кудись за межі зали, в землю, в стіни, у високі вікна. Яскравіші видавали нові, чисті емоції, тьмяніші були радше спогадами чи зв’язками з неживими предметами. Цілі пасма тяглись від людей на північ — то були нитки й подекуди навіть канати, що поєднували белатів із їх вотчиною. Я поглянув на дарвенхардців, що підпирали стіни. Їх ореоли були спокійними, тьмяними, подекуди — чорними. Я рідко бачив таку чорноту в людях — вона означала, що переді мною — убивці. Кожен із дарвенхардців позбавив когось життя в минулому. Одних оточував ореол пітьми легшої, крізь яку можна було ще вловити інакші почуття. На інших же було боляче дивитись через те, як засмоктувала погляд чорнота їх нутра.

Я поглянув на Величних.

І здригнувся.

Кожен з них був — сама смерть.

Миттю повернувся до звичайного зору. Але не міг примусити себе подивитись на них як до того, оцінюючи лишень маску зовнішності. Всеслава щось говорила, Благодар — також. Всі перемовлялись. Сміялись разом. А я от не міг. Просидів так в задумі якийсь час, аж доки мене не вивів з нього несподіваний спалах цікавості за довгим столом ліворуч. Таке буває — після використання сил можна мимоволі вловити емоції, навіть того не прагнучи.

Я подивився в той бік і зустрівся поглядом з зеленавими очима. Жінка спостерігала виключно за мною.

Була белаткою — зрозумів це одразу. Не через одяг, не через манери, аж ніяк. Через той погляд — водночас і холодний, і жагучий. Він пропікав наскрізь. Хоча незнайомку було б складно назвати винятковою вродливицею — мала вона квадратне підборіддя, занадто випнуті вилиці та трохи заширокі для її статури плечі. Мідне волосся, завиваючись в дрібні кучері, не сягало навіть плечей, але й не було таким неймовірно-буйним, як у Всеслави, коли та гребувала укладкою (тобто в будь-який день до сьогоднішнього). Жінка не була вродливицею, повторюсь. Але я відчув, що не в змозі відвести від неї погляду. Не міг зрозуміти, чому. Щось було в ній, щось... таке, що привертає увагу значно сильніше за ідеальне обличчя.

Побачивши, що і я дивлюсь на неї, незнайомка посміхнулась. В неї був широкий рот, але посмішка вийшла приємною.

— Рослини. Чорногір обожнює саме їх, — долинув до мене голос Благодара.

— А як ви визначаєте, чим найбільше опікуватись? — то вже Азата.

— Це стається саме собою. Просто одного дня починаєш звертати на щось особливу увагу, — відповів я, вертаючись в розмову. Після посмішки мідноволосої жінки раптом відчув себе краще, пітьма в спогадах трохи затерлась. — Я став відчувати тепло й життя в деревах. Спершу — в них. Потім — і в усіх живих рослинах. І відчуваю те тепло весь час.

— А ці рослини, — Ільдар здійняв руку, вказуючи на все, що буяло довкола й над нами. — Ваших рук справа?

— Моїх — тільки те, що вони зацвіли. А загалом ця зала завжди має такий вигляд.

— Цікаво.

Зрештою всі доволі начастувались та розслабились.

Потім був день, наповнений веремією завдяки розселенню белатів по покоям, перевезенню їх багажу з кораблів до Обителі. Ще ми з Яртурою подались на кілька годин до Центральної столичної лікарні, бо нам повідомили, що сталась аварія: коней понесло, якийсь віз перекинувся і люди сильно покалічені. Займатись усіма пацієнтами зараз не було часу, ми домовились прийти за два дні, щоб зробити плановий похід по усьому закладу, але тут довелось летіти, мов на крилах: в останню мить вдалось зцілити й відтягнути з порогу смерті молоду вагітну жінку та її ще ненароджене маля, чоловіка і старого діда. Лікування було складним, Яртуру я до нього не допустив, а з мене процес витягнув усі сили. Крім того, далось взнаки випите перед тим за трапезою вино — почувався я не таким зібраним, як було потрібно, і це ускладнювало справу. Але — вдалося. Сидів потім з годину, приходячи до тями, п’ючи крижану джерельну воду і слухаючи ніжний голос Яртури, що розмовляла з Макієм. Останній за десять років набув сивини в скронях, зморшок на чолі та в кутиках губ, але однаково лишався вельми привабливим чоловіком. Особливо це було помітно по захоплених поглядах юних доглядальниць. Оберен же, колега, з яким раніше працював Макій, помер, поки мене не було в столиці. Я з жалем та сумом згадував лисуватого пузаня, що був дуже добрим, мудрим лікарем та хорошою людиною і з яким ми такий довгий час спілкувались. Проте ніхто з нас не є безсмертним. Були тут і інші лікарі, звичайно. Багато нових. Так само, як і їхніх молодших колег. Час на місці не стояв.

А ввечері відбулась