Читати книгу - "Нічний цирк"

Нью-Йорк, 1 листопада 1902

Останнього разу, коли Бейлі зазирав до цього намету, із ним була Крихітка, а всередині все було затягнене густим білим димом.

Тоді — Бейлі не може повірити, що це було лише кілька днів тому, — намет здавався нескінченним. Але зараз, коли дим розсіявся, хлопчик бачить білі стіни шатра, бачить усіх паперових створінь, але жодне з них не поворухнеться.

Птахи, кажани й метелики висять у повітрі, мов підвішені на нитках, абсолютно нерухомі. Не шурхотять паперові крила, ніщо не рухається.

Інші створіння сидять на землі біля хлопчикових ніг: ось перед стрибком вигнувся чорний кіт, а онде лисиця з біло-сріблястим хутром. Є тут і більші тварини, як-от зебра з ідеально контрастними смугами. Поруч лежить лев зі сніжною гривою. Білий олень із розлогими рогами.

Біля оленя стоїть чоловік у темному костюмі.

Він майже прозорий, наче привид чи віддзеркалення у склі. Деякі частини його костюма не надто відрізняються від тіней. Крізь рукав піджака Бейлі ясно бачить оленя.

Хлопчик міркує, чи це часом не забавки його фантазії, аж раптом чоловік підводить погляд. Очі в нього виявляються несподівано яскравими, хоча Бейлі не може зрозуміти, якого вони кольору.

— Я просив її не відправляти тебе цим шляхом, — каже він. — Хоча так справді найшвидше.

— Ви хто? — питає Бейлі.

— Мене звуть Марко, — озивається чоловік. — А ти, мабуть, Бейлі.

Хлопчик киває.

— Хотілося, щоб ти був трохи старшим, — зізнається Марко. У його голосі чути непідробний смуток, але Бейлі надто збентежений чоловіковим примарним виглядом, аби звертати на це увагу.

— Ви мертвий? — питає хлопчик, підходячи ближче. З різних кутів Марко часом здається цілком реальним, а наступної миті — геть прозорим.

— Не зовсім, — каже він.

— Тсукіко казала, що вона єдина жива душа, яка знає, що сталося.

— Гадаю, міс Тсукіко не завжди каже правду.

— Ви скидаєтеся на привида, — наполягає Бейлі. Кращого слова йому не вдається придумати.

— Ти теж мені таким здаєшся, то хто з нас справжній?

Бейлі й гадки не має, що відповісти на це запитання, тож бовкає перше, що спадає на думку.

— Це ваш котелок лежить на подвір’ї?

Марко несподівано всміхається.

— Точно, — каже він. — Перед тим як усе сталося, я загубив його, тож він там і залишився.

— А що сталося? — ніяк не вгамується хлопчик.

Марко хвилинку вагається, перш ніж відповісти.

— Це дуже довга історія.

— Тсукіко теж так сказала,— погоджується Бейлі. Він міркує, чи зможе знайти Прибамбаса, котрий має хист до оповідання історій.

— Що ж, тут вона не збрехала, — каже Марко. — Тсукіко намагалася ув’язнити мене у вогнищі. Ми не маємо часу, аби я міг пояснити тобі причину цього, — це ще довша історія. А потім план змінився, і ми опинилися в теперішній ситуації. Мене розірвало на шматки, а потім я знову зібрався докупи, але вже не в такому щільному стані.

Марко простягає руку, і Бейлі тягнеться, щоб торкнутися її. Пальці проходять крізь неї, не зупиняючись, але відчувають ледь помітний опір: таке враження, що в повітрі щось є, хай навіть не зовсім тверде.

— Це не ілюзія чи фокус, — каже Марко.

Хлопчик задумливо супиться, але за мить киває. Крихітка казала, що не існує нічого неможливого, і зараз він ладен погодитися.

— Я не можу взаємодіяти з тим, що нас оточує, так, як це робиш ти, — веде далі чоловік. — Ти і все навкруги з моєї точки зору теж видається примарним. Можливо, іншим разом ми зможемо обговорити це детальніше. Ходімо. — Він повертається і йде до дальньої стіни намету.

Бейлі поспішає за ним, дорогою оминаючи тварин. Тут непросто знайти місце, куди поставити ногу, хоча Марко ковзає перед ним без жодних проблем.

Намагаючись обійти розпростертого на землі білого ведмедя, хлопчик утрачає рівновагу й зачіпає плечем крука, що висить у повітрі. Птах падає на землю, вивертаючи й ламаючи крила.

Перш ніж Бейлі вдається промовити хоч слово, Марко нахиляється та підіймає ворона, крутячи його в руках. Він розсуває зламані крила й нишпорить усередині. Лунає якесь клацання, птах підводить голову й гучно, з металевим призвуком, каркає.