Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Він врятував дитину, Настусю, її б на смерть збило, — обіймаючи дочку, старша Веселова тоді довго колихала кровинку, слухаючи, як вона почергово починає плакати, а потім заспокоюється, випрямляється, напружено дивлячись на нерухомого Гліба, і через секунду знову втискається в плече матері, вибухаючи новим потоком сліз.

Це тривало вже три дні, і, що просто вбивало, ніяких чітких прогнозів лікарі не давали. Стан стабільний. Це тішило їх, але доводило до відчаю інших. Насті остогидла ця стабільність. Іноді навіть хотілося його потрусити. Такого блідого, сплячого, мовчазного. Вона стримувалася з останніх сил. Поки стримувалася, а далі?

— Коли він прокинеться, матусю, ну коли? — знову не витримавши, Настя встала з крісла, підійшла до ліжка, нахилилась, притискаючись щокою до щоки, зашепотіла ще відчайдушніше, ніж робила раніше. — Глібе, розплющ очі, ну, будь ласка. Ми ж обіцяли з’їздити до бабусі. У нас весілля скоро, я кохаю тебе, врешті-решт, ну прокинься, Глібе. Ну, будь ласка…

Затамувавши на кілька секунд подих, Настя щиро чекала, що він розплющить очі. Чекала секунду, дві, три… А потім безсило зціпивши зуби, вискочила з палати, потім із лікарні, злісно штовхнула ковану лавку, ще раз і ще. Злостячись на весь світ, сіла на неї, закидаючи голову. Небо — чисте, сонячне, таке спокійне… Воно ж і її має заспокоїти — але куди там?

Кожен раз, коли Гліб не оживав після її прохань, Настя злилася або впадала у відчай.

Не можна було пускати його в той день на роботу. Треба було нагодувати сніданком вдома, щоби вони з Марком залишилися в офісі або пішли в інше місце. Треба було вийти з пари до закінчення, набрати, змусити зупинитися трохи раніше, ніж вони підійшли б до того переходу.

Повільно видихаючи, Настя заплющила очі, а потім знову їх розплющила.

— Тату, він же не помре, правда? Адже він не може померти?

Ось тільки хто ж їй відповість? Нікому.

Тому довелося знову брати себе в руки, повертатися в палату, переконувати маму, що вона заспокоїлася й додому завчасно не поїде. До того ж не поїде ні в їхній із Глібом дім, ні у свій старий. І там, і там було однаково порожньо без нього. А потім тримати обличчя до того моменту, як мама піде, важко зітхаючи.

І варто зачинитися дверям, як Настя вкотре повторює безнадійну спробу достукатися до коханого — схиляється до вуха, щока до щоки, шепоче.

— Глібко… Глібко… Я гальмую на льоду жахливо, я їздити на машині досі не навчилася по-людськи, мені ще дітей народжувати твоїх, ну що ж ти баришся? Чому не прокидаєшся? Ми ж час втрачаємо. Прокинься, будь ласка…

Вона благає, а він спить. Це навіть було трохи схоже на той час, коли Настя ще відмовляла такому наполегливому небезпечному Імагінові. Але ж він тоді не здавався, отже, і вона не буде.

А шепотіти, просити, обіцяти, присягатися, Настя могла до хрипоти. Аби допомогло…

***

Особливо сильним вірянином Гліб не вважав себе ніколи. Не вважав рівно до того моменту, поки не потрапив… кудись.

Він допускав дві версії: або це все кольорові галюцинації, або він все-таки потрапив.

Навкруги було біло і стерильно, як у лікарні, а сам він теж був одягнений у якусь білу сорочку, яка вкрай не пасувала до образу мужнього представника сильної статі.

Варто подумати про це, як мужності йому явно додалося — сорочка пропала, а на її місці — джинси із сорочкою… Колись улюблені. Хоча чому колись? Улюбленими вони були сім років тому, а потім їх довелося викинути — унаслідок аварії вони порвалися й вивалялися у бруді упереміш із кров’ю.

Загалом, це мало б насторожити, але Гліба це абсолютно не зачепило. Він стояв посеред білини, озираючись навколо.

Іноді звідкись із боку долинав ледве чутний шепіт: хтось просив повернутися. Хоча, знову-таки, чому хтось? Настя. Погрожувала, благала, обіцяла, знову погрожувала, а він і радий би повернутися, але не може… Може тільки «набажати» собі старі джинси й витріщатися в білину.

— Вона ж не заспокоїться, поки не повернуся, — піднявши голову вгору, Гліб не те, щоби крикнув, але сказав голосно. Чому вгору? Ну якщо декорації білі, отже, керівництво, найімовірніше, нагорі. Чому голосно? А якщо не розчують?

— Повернешся, не хвилюйся, тільки спершу поговоримо…

Відповіли йому не зверху й зовсім навіть не гучно.

Незнайомий чоловічий голос пролунав за спиною. Гліб розвернувся.

Обличчя Володимира він не забув би ніколи. Досі не міг зрозуміти, як не помітив схожості Насті з батьком, яка тепер здавалася особливо очевидною.

До нього швидко наближався саме він — Володимир Веселов. Молодий, легко крокує, навіть, здається, що чується в непоганому настрої, хоча ж йому належало б злитися. Він зупинився за три кроки, хмикнув, оглядаючи Гліба поглядом.

— Не очікував?

Якщо чесно, зовсім не очікував. Настільки, що навіть довго дивився знайомому незнайомцю в очі, забувши про те, що права й на це не має… Як тільки зрозумів це, Гліб опустив погляд.

— Вибачте.

— За що? — відповідь же вийшла настільки безтурботною, що не глянути на Веселова ще раз, Гліб просто не зміг.