Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— За те, що через нас, ви тепер… десь тут, — Імагін знову окинув поглядом білину.

— Десь тут… — Володимир теж озирнувся, а потім усміхнувся зовсім уже відкрито. — Я десь тут тому, що хочу поговорити з майбутнім зятем.

Ніби почувши, що тема зараз безпосередньо стосується її, знову десь пролунав голос Насті. Просить, погрожує, благає, ображається, клянеться. Цього разу особливо довго і відчайдушно — здається, боїться більше, ніж боялася раніше.

— А я там зараз у якому стані взагалі?

— Ти там лежиш у комі. Сьомий день пішов.

— Погано…

— Загалом, можемо навіть подивитися, у нас тут спецефекти, знаєш, всякі.

Володимир кивнув вправо, у просторі утворився пролом, а в ньому — палата. На ліжку — щось, замотане в бинти…

— Це ти, — люб’язно пояснив Володимир.

А поруч із чимось — Настя. Сидить на кріслі, обнявши коліна, легенько розгойдується, ледве помітно ворушачи губами. Там слова напевно чутно погано або не чути зовсім, але тут, у білині, на задньому фоні вони лунали цілком чітко.

— Глібко, кохаю, кохаю, кохаю, повертайся, повертайся, повернися. Упертий…

І знову «кохаю-кохаю, повертайся».

— Ну й чому я не прокидаюся? Вона ж просить… — дивитися на те, як Настя мучить себе, було жахливо. Навіть звідси, здалеку.

— А ти ніби як наважуєшся, Глібе. Міркуєш, чи треба прокидатися.

— Я дурень?

Відповідати Володимир не став, тільки знизив плечима.

— Треба. Я хочу прокинутися! Що потрібно зробити?

— Не знаю. Але якщо ти ще тут, отже, недостатньо хочеш. А тому… Можемо поки поговорити.

— Про що?

— Наприклад, про те, чому не хочеш.

— У вас є версії?

— Версії мають бути в тебе.

— Жодної…

— Жодної, у якій ти готовий зізнатися сам собі.

— Або так…

Гліб застиг, стежачи за тим, що далі відбувається в його палаті. Кадри ніби прискорилися — Настя заснула, світла десь там стало зовсім мало — отже, настала ніч. Хтось увійшов, поклав руку на плече його нареченої, вона тут же стрепенулася, насамперед поглянула на нього — того, який забинтований — а потім розчаровано застогнала, усвідомлюючи, що він поки так і не прокинувся.

Настя вийшла, а час знову закрутився у швидкому темпі. Поки Гліб дивився, у палаті встигли побувати його батьки, Марк зі Сніжаною, інші друзі, навіть Настина мама. Коли на «екрані» з’явилася вона, Гліб кинув швидкий погляд на співрозмовника. Володимир усміхався, ніби пестячи обличчя дружини поглядом, а потім вона вийшла, щоби дати можливість знову прийняти пост Насті. І знову шепіт у просторі…

Дуже хотілося повернутися до неї. Відчути дотики, а не задовольнятися тільки тихими словами, заспокоїти її, заспокоїти всіх тих, хто кожного дня ​​приходить у його палату.

— Ще три дні пройшло, ти довго думаєш.

— Я хочу повернутися, але не знаю… А раптом правильно зараз було б померти? Усе ж чесно — ми забрали життя у вас, а тепер моя черга піти так само.

Володимир не відповів, тільки вікно в палату зачинилося. Мабуть, давши вже достатній поштовх для того, щоби далі Гліб думав самостійно.

— Якби ми поїхали по іншій дорозі, ви досі щасливо жили б зі своєю сім’єю. Насті не довелося б шукати роботу, вона не потрапила б у Метелик, та і я навряд чи купив би Метелика. Ми не зустрілися б, вона покохала б когось іншого, а я й гадки не мав би, як це приємно — кохати.

— Або мене збив би хтось інший. Ніхто не знає. І Настя могла б покохати когось, хто не сподобався б мені куди більше, ніж ти. Та й сам ти… Розбився б на своєму безглуздому мотоциклі, дійсно так і не зрозумівши, як це приємно — кохати.

— Ви намагаєтеся сказати, що все, що не відбувається, на краще?

— Я намагаюся сказати, що давно пора перестати гадати, Глібе. Давно.

— Я не можу перестати. Завжди буду сумніватися, винен більше або менше.

— Не винен. Віриш?

— Ні.

Володимир хмикнув. Направду, на іншу відповідь і не сподівався.

— Ну, хочеш, покажу?

Знову змахнув рукою, і вже з іншого боку розгорнувся екран. Зображення на ньому поки не рухалося — ніч, дві фігури на мотоциклі. Гліб знав, що це за фігури.

— Показувати? — дочекавшись невпевненого, але все ж кивання, Володимир запустив зображення.

Одна людина сидить, притиснувши до розсіченої брови якусь ганчірку, а інший намотує кола, підстрибуючи, зрідка затягуючись сигаретою…

— Ти п'яний, за кермо не сядеш, — той, що з ганчіркою, лається крізь зуби, знову і знову притискаючи руки до чола, і кожен раз відчуваючи, що кров не припинилася.

— Нам тут три квартали, Глібе. Дозволь… Я вже вивітрився весь. Дивись.