Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Ви думаєте, що, якби він далі писав ті спогади, якби не закинув їх, то оце б і сказав?

— Більш-менш. Дозвольте мені трохи докладніше пояснити наше ставлення до Південної Африки. Ми обидва культивували певну тимчасовість у наших почуттях до країни, він, напевне, більше, ніж я. Ми не хотіли надто глибоко пов’язуватися з нею, бо, рано чи пізно, наші зв’язки з нею були б розірвані, наші зусилля, присвячені їй, скасовані.

— Ну?

— Оце й усе. Нас поєднував певний стиль мислення, стиль, який я приписую нашому походженню, колоніальному і південноафриканському. Звідси й спільність світогляду.

— А от у його випадку чи могли б ви сказати мені, що звичка, про яку ви говорите, — ставитись до почуттів як до тимчасових, не прив’язуватись емоційно, — виходила за межі його ставлення до країни свого народження й переходила на особисті стосунки?

— Не знаю. Ви біограф. Якщо ви вважаєте, що цей напрям думок треба дослідити, йдіть за ним.

— А можна, ми поговоримо тепер про його викладання? Він пише, що не здатен бути вчителем. Ви б погодились?

— Я б сказав, що людина найкраще викладає те, що знає найкраще і любить найсильніше. Джон знав багато про різні речі, але не дуже багато про щось конкретне. Я вважав би це за його мінус. По-друге, хоча були письменники, які мали величне значення для нього, скажімо, російські романісти XIX століття, реальна глибина його почуттів до них ніяким очевидним чином не відбивалася в його викладанні. Він завжди щось приховував. Чому? Не знаю. Я можу лише припустити, що ота потаємність, немов закарбована в ньому, ота риса його характеру поширилась і на викладання.

— Чи вважаєте ви, що він присвятив своє трудове життя, або більшу частину його, професії, до якої не мав таланту?

— Це трохи поквапний висновок. Джон був цілком адекватним викладачем. Цілком адекватним викладачем, але не видатним учителем. Можливо, якби він викладав санскрит, було б по-іншому, санскрит або якийсь інший предмет, у якому традиції дозволяють вам бути трохи сухим і стриманим.

Одного разу він сказав мені, що проґавив своє покликання, він мав би стати бібліотекарем. Я бачу сенс у цих словах.

— Я не мав змоги поглянути на навчальні програми 1970-х років, — Кейптаунський університет, здається, не має таких архівних матеріалів, — але серед паперів Кутзее я натрапив на оголошення про курс, який ви разом із ним запропонували 1976 року спільно для студентів-заочників. Ви пам’ятаєте той курс?

— Так. То був курс поезії. Я працював тоді над Г’ю Макдіармідом[67], тож скористався нагодою, щоб уважніше перечитати його. Джон казав студентам читати Пабло Неруду в перекладі. Я ніколи не читав Неруди, тож я слухав його лекції.

— А вам не здається, що Пабло Неруда — дивний вибір для такої людини, як він?

— Ні, анітрохи. Джон полюбляв соковиту, експансивну поезію: Неруду, Вітмена, Стівенса. Слід пам’ятати, що він, по-своєму, був дитиною 1960-х років.

— «По-своєму» — що ви маєте на увазі під цими словами?

— Я маю на увазі, що в межах певної прямоти, певної раціональності. Не будучи сам діонісійцем, він у принципі схвалював діонісійство. Схваливши в принципі, що людина повинна віддаватися йому, — хоча я не пригадую, щоб він сам коли-небудь віддавався, — він, напевне, не знав як. Він мав потребу вірити в ресурси неусвідомленого, в творчу силу неусвідомлених процесів. Звідси і схильність до більш пророчої поезії.

Ви, певне, помітили, як рідко він обговорював джерела своєї творчості. Почасти це було наслідком властивої йому таємничості, про яку я вже згадував. А почасти це свідчить про небажання досліджувати джерела своєї творчості, немов надто добре самоусвідомлення могло зашкодити йому.

— Чи мав той курс успіх? Курс, який ви викладали разом із Кутзее?

— Я, безперечно, дізнався щось із нього, зокрема, наприклад, про історію сюрреалізму в Латинській Америці. Як я вже казав, Джон трохи знав про багато різних речей. Що до того, що брали наші студенти, я не можу нічого сказати. Студенти, як доводить мій досвід, невдовзі з’ясовують, чи предмет, який ви викладаєте, має для вас значення. Якщо має, тоді вони готові подумати, що опанування його має значення й для них. А якщо вони виснують, слушно чи хибно, що ні, тоді опускається завіса, з не меншим успіхом вам можна сидіти і вдома.

— Невже Неруда не мав для нього значення?

— Ні, такого я не стверджую. Неруда міг мати для нього велике значення. Неруда міг навіть правити за модель — недосяжну модель, як поет може творчо відповісти на несправедливість і репресії. Але — і на цьому я хочу наголосити, — якщо ви трактуєте свій зв’язок із даним поетом як особисту таємницю, яку треба ревно берегти, і, крім того, якщо ваша манера викладання трохи штивна й формальна, ви ніколи не здобудете прихильників.

— То ви кажете, що він ніколи не здобув прихильників?

— Ні, наскільки я знаю. Може, він удосконалив свою манеру згодом. Я просто не знаю.

— Тієї пори, коли ви зустрілися з ним, 1972 року, Кутзее мав радше непевне становище, викладаючи в середній школі. Тільки трохи згодом йому справді запропонували посаду в університеті. Навіть якщо так, майже все своє трудове життя, від середини третього десятка до середини шостого, він працював тим або тим викладачем. Я повертаюся до свого попереднього запитання: чи не видається вам дивним, що чоловік, який не має таланту вчителя, перетворив учителювання у свою кар’єру?

— І так, і ні. Адже серед представників учительської професії є, як ви маєте знати, багато втікачів і непридатних.

— А ким був він — утікачем чи непридатним?

— Він був непридатним. Крім того, дуже обачним. Він полюбляв безпеку щомісячної зарплатні.

— Ви наче критикуєте його.

— Я тільки вказую на очевидне. Якби він не змарнував таку велику частину свого життя на виправлення учнівських помилок і сидіння на нудних засіданнях, то написав би більше, можливо, написав би й краще. Але він був не дитина. Він знав, що чинить. Він по-своєму пристосувався до суспільства й жив із наслідками того пристосування.

— З другого боку, викладання давало йому змогу контактувати з молодим поколінням. Він не мав би цього контакту, якби усунувся від світу й присвятив себе