Читати книгу - "Інститут"

— Люку? — мовив Герб. Він говорив дуже тихо. — Сину?

— Річ у тому, що буде далі, — відповів Люк.

Він підвів голову і подивився просто їм у вічі. Погляд аж сяяв інтелектом, що його батьки дуже рідко бачили. Він ховав від них цей розум, бо знав, що то лякає їх набагато більше, ніж якесь там торохтіння тарілками.

— Хіба не розумієте? У тому, що буде далі. Я хочу туди поїхати… і вчитися… а тоді рухатися далі. Ці заклади, вони як Брод. Не мета, а лиш крок до мети.

— Якої мети, любий? — спитала Айлін.

— Не знаю. Я стільки всього хочу дізнатися, стільки всього зрозуміти. У мене в голові сидить така штука… вона сягає аж… інколи її вдається вдовольнити, але здебільшого — ні. Інколи я почуваюся таким маленьким… таким, чорт забирай, дурним.

— Милий мій, ні. Дурний — це останнє слово, яким можна тебе описати.

Айлін простягнула до сина руку, але він відсахнувся, похитав головою. На столі дрижала бляшана таця. Стрибали кірки від піци.

— Є така безодня, розумієте? Часом вона мені сниться. У неї нема дна, і вона повниться речами, мені не відомими. Не знаю, як безодня може чимось повнитись, це ж оксюморон, але так воно є. Поруч із нею я почуваюся малим і дурним. Але через неї перекинуто міст, і я хочу ним пройтися. Я хочу стати в центрі мосту, здійняти руки…

Зачаровані, трохи налякані батьки дивилися, як Люк підняв долоні до скронь, обабіч видовженого, зосередженого обличчя. Таця вже не дрижала, а торохтіла по столу. Таке інколи траплялося з тарілками в їхній кухонній шафі.

— …і тоді всі ці речі випливуть із темряви нагору. Ось що я знаю.

Бляшана таця проїхалася по столу і з ляском упала на підлогу. Герб і Айлін не звернули на те уваги. Таке трап­лялося в присутності Люка, коли хлопець чимось непокоївся. І батьки вже звикли.

— Я розумію, — сказав Герб.

— Чорта з два він розуміє, — сказала Айлін. — Жоден із нас не розуміє. Але тобі варто готуватися до тесту. Скласти його. Поки ти цим займатимешся, то ще можеш передумати. А якщо не передумаєш, якщо будеш серйозно налаштований… — Вона глянула на Герба, той кивнув. — Ми спробуємо здійснити твою мрію.

Люк заусміхався, тоді підняв з підлоги бляшану тацю. Зиркнув на Річі Рокета.

— Я так само з ним танцював, коли був малим.

— Так, — погодилась Айлін. Їй знову знадобилася серветка. — Ой як танцював.

— Ти ж знаєш ту промовку про безодню, так? — спитав Герб.

Люк похитав головою — може, тому що це дійсно була одна з тих небагатьох речей, яких він не знав, а може, тому що не хотів псувати батькові задоволення від фінального слова.

— Коли ти вдивляєшся в неї, вона вдивляється в тебе.

— Ще й як вдивляється, — сказав Люк. — Чуєте, а ми десерт замовляти будемо?

4

Враховуючи письмове завдання, академічний тест тривав чотири години, але на середині організатори милостиво влаштували перерву. Люк сидів на лаві у шкільному коридорі, наминав бутерброди, що йому спакувала мама, і шкодував, що не має при собі книжки. Він приніс на іспит «Голий ланч»[35], та один з наглядачів її конфіскував (разом із телефоном, і не лише Люка, а й інших учнів), сказавши, що поверне потім. До того ж чоловік нашвидку прогортав книжку — шукав чи то непристойні ілюстрації, чи то шпаргалки.

Уже поїдаючи печиво «Снекімалз», Люк збагнув, що навколо нього згуртувались кілька учнів, які також складали іспит. Великі хлопці й дівчата, що навчалися в старших класах.

— Малий, — спитав один із них, — що ти в біса тут робиш?

— Складаю тест, — відповів Люк. — Як і ви.

Учні поміркували. Тоді одна дівчина спитала:

— Ти геній? Як у кіно?

— Ні, — усміхаючись, відказав Люк, — але я таки ночував у «Голідей Інн Експрес»[36].

Усі засміялись, і це було добре. Один із хлопців виставив долоню, і Люк дав йому «п’ять».

— Куди ти вступаєш? До якого університету?

— До МТІ, якщо пройду, — відповів Люк.

Тут він злукавив, бо йому вже гарантували попередній вступ до обох вищих шкіл, що він собі обрав, за умови, якщо сьогодні він упорається з тестом. А з цим проблем не буде. Поки що тестові завдання були легкі, мов літній вітерець. Що Люка насправді лякало, так це діти, які зібралися навколо. Восени він уже сидітиме в класі з такими самими — набагато дорослішими і майже вдвічі вищими на зріст, і ясна річ, що вони всі на нього витріщатимуться. Люк це обговорював з містером Ґрієром, казав, що вони дивитимуться на нього, як на шибздика.

«Головне — як почуваєшся ти сам, — відповів містер Ґрієр. — Намагайся про це не забувати. І якщо тобі знадобиться порада чи просто з’явиться потреба обговорити з кимось свої відчуття, то не зволікай. І ти завжди можеш мені написати».

Ще одна дівчина, гарненька руда, спитала, чи розв’язав він задачу про готель, що була в розділі математики.

— Там, де про Аарона? — уточнив Люк. — Так, певно, що розв’язав.

— І який варіант був правильний, пам’ятаєш?

Задача полягала в тому, щоб з’ясувати, скільки якийсь дядько на ім’я Аарон має заплатити за кімнату в мотелі за х ночей, якщо тариф становить $ 99,95 за добу, плюс податок у розмірі 8 %, плюс додатковий разовий внесок у п’ять баксів. Звісно, Люк пам’ятав цю задачу, бо вона була з невеличкою каверзою. У відповіді стояла не цифра, а рівняння.

— Варіант «В». Дивися. — Він дістав ручку і став писати на своїй паперовій торбочці від ланчу: «1,08(99,95x) + 5».

— Ти впевнений? — перепитала дівчина. — Бо я вибрала «А».

Вона нахилилася, взяла в Люка торбочку (він відчув легкий запах парфумів — бузок, дивовижний) і написала: «(99,95 + 0,08x) + 5».

— Чудове рівняння, — сказав Люк, — але саме таким чином люди, що розробляють тести, хочуть узути тебе спрожогу. — Він постукав пальцем по рівнянню. — Твоє відображає тільки одну ночівлю. Ще й не враховує податок за кімнату.

Дівчина простогнала.

— Нічого страшного, — мовив Люк. — З іншими ти, певно, впоралася.

— Може, це ти неправий, а вона права, — сказав один із хлопців — той, який дав Люку «п’ять».

Дівчина похитала головою:

— Малий правий. Я забула врахувати блядський податок. Дурепа.

Люк дивився, як вона, похнюпившись, іде геть. Один із хлопців пішов за нею, обійняв за талію. Люк йому заздрив.

Другий хлопець, довгало в дизайнерських окулярах, присів поруч із Люком.

— Дивно воно, мабуть, — сказав він. — Бути тобою, я маю на увазі.

Люк замислився.

— Інколи, — відповів він. — Але загалом, ну, життя як життя.

З-за дверей визирнув наглядач і заколихав дзвінком.

— Ходімо, діти.

З полегшенням Люк підвівся і кинув торбочку з-під ланчу в смітник, що стояв біля дверей до спортивної зали. Він востаннє глянув на гарненьку рудоволосу дів­чину, і коли заходив до аудиторії, смітник зсунувся на