Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

— Не хвилюйтеся, я нікому не скажу.

Він ще й знущається?!

Джура обернувся.

— Не вірите, — здається, ця людина (по-моєму, з Вільних Клинків) насправді образилася. — Але слово Брата — міцніше за камінь.

Чоловік подумав і виправився.

— Принаймні, моє слово.

Хлопчик ще дужче зашарівся:

— Розумієте, я, взагалі…

Він, зізнатися, знаходився у складному становищі, і в голову, як на зло, не приходило жодного правдоподібного пояснення того, що сталося. Таке з ним іноді траплялося, хоча й рідко.

— Вас, здається, шукав батько, пане джуро, — сказав Вільний Клинок. — Покваптесь, він дуже непокоївся. Не варто його хвилювати.

Хлопчик вдячно кивнув, так і не знайшовши потрібних слів, та побіг.

Боги, — подумав Тогін, дивлячись йому услід. Невже не можна знайти для малого якогось вихователя?

Утім, він знав, що дружина Хіффлоса померла при пологах, і той змушений був виховувати сина один. Важкий тягар для чоловіків.

Вільний Клинок знайшов якесь шмаття і протер поруччя, потім відправив ганчірку на дно ущелини. Він зробив це вчасно — у коридорі почувся тупіт: бігли стрільці, підняті бойовою тривогою. Молитва трохи затримала їх.

Знову злетіли у повітря вогняні м’ячі, і знову вибухнули біля підніжжя вежі. Механіки пристрілювалися. А от коли пристріляються…

Тогін, аби не заважати, відійшов убік і чекав, коли на балкон вийдуть усі стрільці. Потім побажав хлопцям успішної стрілянини («Так-друже-дякуємо-йди-не-заважай») і побрів до своїх. Схоже, незабаром настане їхня черга. Коли розпочнеться штурм, на нижніх балконах виникне потреба у солдатах, які не мають ані сім’ї, ні дітей. Хоча б дітей.

/зміщення — останній промінь вечірнього сонця/

Талігхіл стояв на дзвіниці до самого вечора. Відірвався тільки, аби пообідати, та і то — лише після тривалих умовлянь Джергіла. Охоронець зобов’язаний оберігати Пресвітлого не лише від оточуючих, але й від самого Пресвітлого.

Хумінам вдалося як слід пристрілятись, і їхні катапульти збили декілька балконів на обох південних вежах. Заходи, вжиті ашедгунцями у відповідь, дали мало: дістати катапульти їм не вдалося ні за допомогою невеличких (і тому — малопотужних) баліст, ні за допомогою луків та стріл. Добре хоч, обстріл веж займав у хумінів надто багато часу, бо далекобійних метальних машин було лише дві. Талігхіл міг сподіватися, що взяття Південних триватиме довго. А в тому, що Південних буде переможено, у Пресвітлого вже не було сумніву.

Один із дзвонарів, худющий, як зголоднілий собака, з обвислою губою точно навпіл розділеною старим шрамом, тихенько підійшов до Джергіла.

— Я порадив би панам спуститися донизу, — повідомив він тихо. — Ми зараз говоритимемо з вежами, буде дуже шумно.

Охоронець подивився на Пресвітлого, що чув цю розмову.

— Так, — мовив той. — Ходімо.

Дзвонар уклонився і витяг з кишені дві затички, які став розважливо, не поспішаючи запихати у вуха.

Спускався Талігхіл машинально, все ще розмірковуючи про кляті катапульти. Що з ними робити і звідки вони взялися? Тим більше — у південців, по суті, дикунів, у яких навіть держави довгий час не було, які досі не вирішили, якою мовою їм спілкуватися, яких… яких ми недооцінили. І тепер розплачуємось.

До цього дня у Пресвітлого залишалася надія: може, все минеться. Може, вони протримаються досить довго, аби встиг підійти Армахог з військом. Тепер надії розбили оті дві незграбні механізми, котрі трощили зараз балкони південних веж.

Над головою загули дзвони, похмуро і урочисто, ніби віщуючи близьку поразку та смерть. Цим гудінням повнилася вся Північно-Західна. Незабаром їй відповіли інші вежі. Люди, раптово захоплені величними і тривожними звуками, зупинялися та намагалися розібратися, про що розмовляють дзвонарі.

Мабуть, тільки один Мабор серед усіх не дослухався до дзвонів. Він несамовито сік і колов дерев’яний манекен таким самим мечем, і друзками вже була встелена вся підлога. Інші «везунчики», потренувавшись установлений час, надавали перевагу сну чи балачкам. Скажений відчував, що від цих нудотних неголених пик його верне, аби тепер гаяти час у їхньому товаристві. Але іншої компанії знайти собі не міг: колишні приятелі та знайомі по Братству відверталися і відразу згадували десяток назакінчених справ, варто їм було лише угледіти косоплечу постать Скаженого; солдати ж гарнізону ставилися до «везунчиків» зверхньо та зневажливо. А набиватися у друзі-приятелі, навіть — у горілчані брати, Мабор не вмів і не бажав вчитися. Ліпше вже лупити мечем по манекену.

Те, що Скажений не звертав уваги на дзвони, зовсім не означало, що він взагалі не слідкував за навкіллям. Тому коли хтось увійшов до кімнати і став позаду, Мабор зупинив меч на півдорозі до манекенових грудей і озирнувся.

Перед ним стояв той самий хлопець (здається, Кейос?), про якого нещодавно так турбувався Кен.

— Доброго дня, — сказав хлопець. — Шеленгмах попросив, аби я знайшов тебе і передав: десятник чекає у казармах. Щось термінове.

— Гаразд, — кивнув Мабор. І пішов поставити меч на місце.

За мить хлопчини вже не було. Меткий, демон. Тільки робити йому тут зовсім нічого, у цих вежах. Але мені що до того, я ж не його нянька.

Шеленгмах сьогодні мав якийсь занадто похмурий вигляд. Воно й зрозуміло, коли згадати про катапульти, які повільно, але впевнено, камінь за каменем, трощили обидві південні вежі. Нема чого радіти.

— Чи всі зібралися? — запитав у Мабора Трипалий.

Той гаркнув: «Шикуйсь!» — і зробив перекличку.

— Всі.

— Чудово, — Шеленгмах почав ходити вздовж шеренги «везунчиків», і ні його обличчя, ні постать не обіцяли нічого доброго.

— Вам усім, певно, відомо, що у хумінів є дві катапульти, здатні значно нам нашкодити.

— Вже шкодять, — хмикнув Базіка.

— Р-розмови! — ревонув оскаженілий Мабор. Він відчував, що слова Трипалого — тільки початок, невелика прелюдія до найгіршої за сьогоднішній день новини.

— Дисциплінка, як і раніше, кульгає, відповідальний, — похмуро зауважив Шеленгмах. — Варто приділити цьому більше уваги. Продовжимо. Катапульти дуже сильно заважають нам, їх просто необхідно знешкодити.

Як? — подумав Скажений. — Ти хочеш сказати, десятнику…

— Ні наші балісти, ні наші снайпери не здатні дострелити до катапульт. Але командування розробило план, який дає нам шанс. Сьогодні уночі необхідно спуститися в ущелину і пошкодити ворожі машини. В темряві з них стріляти не будуть, і відтягувати у табір — теж, аби не збити приціли. Просто виставлять охорону. Командування вважає, що наша десятка впорається.

Мабор зробив крок уперед, посилаючи всю розважливість до демонів та хумінів.

— Вибачте, десятнику, у мене є кілька запитань.

Шеленгмах суворо подивився на нього:

— Запитуйте.

— Перше: як, на вашу думку, ми встигнемо вийти тим же шляхом, яким і ввійшли в Північно-Західну? Як на мене, — це неможливо. Друге: хуміни — не