Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рука з пером розслабилася.
— Ні, — промовив я, — слуга на віллі сказав, що вона покинула Флоренцію одразу після похорону.
— Вона покинула віллу Санґаллетті, — відповів на це він, — але не полишила Флоренції.
— То вона все ще тут, у місті?
— Ні, — відрізав він, — зараз її вже немає. Вона хоче, щоб я здав віллу в оренду. Чи, можливо, навіть продав.
Він говорив якось надміру суворо й непохитно, так, наче вся надана ним інформація була заздалегідь обдумана й відсортована.
— Ви знаєте, де вона зараз?
— Боюся, що ні, — відповів він. — Вона поїхала дуже несподівано, вона нічого не планувала. Сказала, що напише, коли щось вирішить стосовно свого майбутнього.
— Можливо, вона поїхала до друзів? — ризикнув припустити я.
— Можливо, — відповів він. — Проте я так не думаю.
У мене було відчуття, ніби ще сьогодні або ж учора, вона сиділа з ним у цій кімнаті, і здавалося, він міг розповісти мені набагато більше, та не хотів.
— Синьйоре Рейнальді, розумієте, — сказав я, — раптова звістка про смерть кузена з вуст слуг страшенно мене вразила. Все це немов кошмар якийсь. Що сталося? Чому мене не повідомили про те, що він захворів?
Він уважно за мною стежив, не відводив очей.
— Смерть вашого кузена також була раптова, — сказав він, — вона вразила всіх нас. Він хворів, так, але, як нам здавалося, не настільки серйозно. Звичайна гарячка, яка трапляється тут у багатьох іноземців улітку, трохи ослабила його, він також скаржився на сильний головний біль. Графиня — чи, краще казати місіс Ешлі — дуже хвилювалася, та пацієнт із нього був не найкращий. Наші лікарі не сподобалися йому одразу ж, і важко зрозуміти, чому саме. Щодня місіс Ешлі сподівалася на одужання, і, звичайно, в неї не було бажання тривожити вас та ваших друзів в Англії.
— Але ми тривожилися, — відповів я, — тому я й прибув до Флоренції. Я отримав від нього ці листи.
Це був сміливий, хоч і необачний крок, але мені було все одно. Я поклав на стіл два останні листи, які мені написав Емброуз. Рейнальді уважно їх прочитав. Вираз його обличчя не змінився. Він передав листи мені назад.
— Так, — сказав він спокійним голосом, не виявивши здивування. — Місіс Ешлі боялася, що він щось таке напише. В останні тижні, коли він став таким дивним і потайливим, лікарі боялися найгіршого й попереджали її.
— Попереджали? — здивувався я. — Попереджали про що?
— Що щось може тиснути на його мозок, — відповів він. — Пухлина чи новоутворення, яке швидко збільшувалось у розмірах, впливаючи на його стан.
Мене охопило відчуття розгубленості. Пухлина? Що ж, тоді припущення мого хрещеного батька виявилося правильним. Спершу дядько Філіп, потім Емброуз. Та все ж… Чому цей італієць так стежив за моїми очима?
— То лікарі сказали, що він помер саме через пухлину?
— Безсумнівно, — відповів він. — Пухлина, а також загострення хвороби після перенесеної гарячки. З ним було двоє лікарів. Мій власний, і ще один. Я можу послати за ними, і ви запитаєте все, що вас цікавить. Один із них трохи говорить англійською.
— Ні, — мовив я поволі, — в цьому немає необхідності.
Він висунув шухляду стола й дістав аркуш паперу.
— У мене є копія свідоцтва про смерть, — сказав Рейнальді. Прочитайте. Одну вже надіслали вам у Корнуол, а ще одну — довіреній особі вашого кузена, містерові Ніколасу Кендалу, що проживає біля Лоствітіела, в Корнуолі.
Я поглянув на свідоцтво. Читати його мені не хотілося.
— Як ви дізналися, — запитав я, — що Ніколас Кендал — довірена особа мого кузена?
— Тому що у вашого кузена Емброуза була з собою копія заповіту, — відповів синьйор Рейнальді. — Я перечитував його багато разів.
— Ви читали заповіт мого кузена? — здивувався я.
— Звісно ж, — відповів він, — оскільки я є довіреною особою графині, місіс Ешлі, я мусив прочитати заповіт її чоловіка. У цьому немає нічого дивного. Ваш кузен сам показував мені заповіт, невдовзі після того, як вони одружилися. Насправді, в мене є власна копія. Та я не маю права показувати її вам. Це мусить зробити ваш опікун, містер Кендал. Не сумніваюся, він вам його покаже, щойно ви повернетеся додому.
Він знав, що мій хрещений батько був також і моїм опікуном, а цього не знав навіть я сам. Якщо тільки він не помилявся. Після двадцяти одного року не буває опікунів, а мені було двадцять чотири. Та це не мало значення. Річ була в Емброузі та його хворобі, в Емброузі та його смерті.
— Ці два листи, — сказав я вперто, — не схоже, що їх писала хвора людина. Це листи чоловіка, в якого є вороги, якого оточують ті, кому не можна довіряти.
Синьйор Рейнальді проникливо глянув на мене.
— Це листи людини з хворим мозком, містере Ешлі, — відповів він мені. — Пробачте мені мою грубість, та я бачив його протягом тих двох останніх тижнів, а ви — ні. Ніхто з нас не отримав від цього задоволення, і найменше — його дружина. Вона не відходила від нього ні вдень, ні вночі. Інша найняла б черниць доглядати за ним. Та вона доглядала сама, не шкодуючи сил.
— Та все ж це йому не допомогло, — сказав я. — Погляньте на листи, на останній рядок: «Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя…». Що ви скажете на це, синьйоре Рейнальді?
Мабуть, захопившись, я підвищив тон. Він підвівся зі свого крісла й смикнув за дзвоник. Коли з’явився слуга, Рейнальді щось йому сказав, і чоловік повернувся зі склянкою, вином та водою. Він налив мені, але я відмовився.
— Отже? — запитав я.
Він продовжував стояти. Потім підійшов до стіни з книгами й дістав одну з них.
— Ви розумієтеся на історії медицини, містере Ешлі?
— Ні, — відповів я.
— Ви знайдете її тут, — сказав він. — Інформацію, яку шукаєте. Або ж можете запитати лікарів, адреси котрих я із задоволенням вам повідомлю. Існує особливе захворювання мозку, виражене в новоутворенні, або в пухлині, під час якого хворого тривожать галюцинації. Йому може здаватися, наприклад, що за ним стежать. Що найближча людина, наприклад, дружина, щось проти нього задумала, або зраджує його, або ж хоче відібрати гроші. Ні любов, ні будь-які умовляння не здатні вгамувати цих підозр. Якщо не вірите мені або нашим лікарям, поцікавтесь у себе на батьківщині чи почитайте цю книжку.
Як правдоподібно він говорив, як спокійно, як упевнено. Я уявив, як Емброуз лежить на тому залізному ліжку на віллі Санґаллетті, замучений, спантеличений, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.