Читати книгу - "Професор , Темний Лист Кохання"

Осінь цього року прийшла якось м’яко, майже непомітно. Листя ще трималося на деревах, але повітря вже було іншим — прохолоднішим, прозорішим. Ми поверталися додому з книжкового ярмарку, і вона сміялася, тримаючи мій пакет з новими романами, які я все одно читатиму ночами, замість того, щоб спати.

— Ти не змінюєшся, — сказала вона. — Все ще купуєш більше книжок, ніж здатен прочитати.

— А ти все ще витрачаєш гроші на речі, які даруєш іншим.

— Тому ми й разом.

У квартирі було тепло. Вона переодяглась у домашній светр, той самий, що завжди пахне нею — парфумами, кавою, затишком. Я стояв біля вікна, дивлячись, як десь за містом ховається сонце. І раптом відчув, як вона обійняла мене ззаду, поклавши голову на моє плече.

— А якщо я скажу, що боюся втратити це?

— Ти вже не одна, — відповів я. — Ми тепер все долаємо разом.

Вона мовчала, а потім прошепотіла:

— У мене є одна думка… Дивна, може, й трохи божевільна.

— Кажи.

— А що, якщо ми поїдемо? Просто… змінити все. Країну. Місто. Роботу. Людей.

Я озирнувся до неї. У її очах не було жарту.

— Ти серйозно?

— Повністю. Я хочу почати з чистого аркуша. І я хочу, щоб ти був у кожному рядку цього нового розділу.

Я мовчав. Внутрішньо — вибух. Вона не просто пропонувала щось нове. Вона пропонувала нас. Майбутнє, де ніхто не знатиме наших історій, нашого минулого, наших помилок.

— Добре, — сказав я. — Поїхали.

Ми почали планувати. Париж чи Лісабон? Прага чи Барселона? Їй подобалось море, мені — вузькі вулички старих міст. Вона хотіла сонця, я — книжкових крамниць. Компроміси були солодкими.

Одного вечора, переглядаючи мапу, вона підсунула до мене конверт.

— Це…?

— Віза. І для тебе, і для мене.

— Ти вже все оформила?

— Я вірила, що ти скажеш «так».

І я сказав. Знову і знову.

Наш виліт був через тиждень. Ми ще мали попрощатися з кількома людьми. Вона провела вечір з донькою, а я — з колегами, які вже знали, що професор більше не повернеться до аудиторії.

У цій прощальній тиші я раптом зрозумів: усе, що колись здавалось ризиком, виявилося єдиним правильним вибором. І, можливо, любов — це не заборона, не злочин, не слабкість.

Любов — це мужність.

У ніч перед від’їздом ми не спали. Вона сиділа на підвіконні, закутавшись у плед, пила вино і дивилась на місто, що скоро стане минулим.

— Дякую тобі, — прошепотіла. — За те, що був сміливим, коли я сумнівалась.

— А ти — за те, що залишалась, коли я падав.

Між нами не було більше секретів. Тільки двоє. І попереду — нове життя.