Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

– Ти був щасливіший!

А батько, посміхаючись викришеними за юнацьких років од цинги зубами, казав:

– Можливо, доню!

Для обдарованішої, інтелектуально розвиненішої й духово активнішої меншості прапором став філологізм, рафіноване культурництво, олександринізм.[56]

Гасло культури заступило гасло революції. Книжка Барбе д’Оревільї про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелією молоді й пушкініанство[57] – модою для всіх.

Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправі й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манері 30-х років, в стилі онєгінської Тетяни, як на жіночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал її обличчя.

Саме в ці роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онєгінському» фраку по вулицях Петербурга, а Миша Алексєєв читав Максиму Рильському кавказькі оповідання Марлінського. Вер перекладала з французької Верлена[58], стежила за «Аполлоном»[59], і грабарівська «Історія мистецтва»[60], особливо том, присвячений архітектурі, став її настільною книгою.

Захоплення бароко[61] входило як обов’язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрівку до барокових пам’яток Києва XVII—XVIII віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо барокових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви.

Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басарґом. Адже з київської вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басарґ починав свою берлінсько-паризько-нью-йоркську кар’єру експресіоніста.

Вер ненавиділа інтелігенцію, парламентаризм, лібералізм, слова про поступ, прогрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрості.

Падіння Перемишля її не схвилювало.

Під 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:

«Лібералізм у Росії зі своєю боязкою інтелігентською громадськістю знав лише “малих” богів, “місцевошанованих”, “хатніх” богів, богів “пенатного” значення. Лібералізмові бракувало стилю. Злиденність, сірість, зубожілість, розпливчастість, – чи вважаємо це за стиль? Бєлінського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо ім’ям героїв?

Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвітню комедію, і ствердив Кутузова, що під час бородінського бою – їв курку. В Росії завжди “їли курку” під час “бородінських боїв”. Цією самою кутузовською куркою вигодувано російську відсталість.

Російські вояки під час війни воювали проти гармат багнетами. Хіба не Толстой заповів як вищу мудрість війни їсти курку під час боїв? А хіба не їли? Як провести межу, що відокремлює нездарність і зраду російського бюрократизму від так званого “російського генія”?

Коли Толстой пише: “Я живу добре! Три роки не читав і тепер не читаю жодної газети”, чи не мусимо ми радіти: він – ми, ми – він?!..»

Аполлонові Григор’єву вона віддавала перевагу перед Бєлінським і протопопові Аввакумові перед Михайловським.

17-й рік Вер стріла лівою з лівих. В революції їй подобався максималізм і з усіх гасел найбільше – гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцію вона входила через «Скитів»[62]. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних із зошита сторінках квапливо накидувала великими літерами проекти резолюцій. Щоправда, цього її ентузіазму вистачило тільки на дуже короткий час, не більш як на кілька місяців.

Горохвяний хліб, хмурі будні, свист гарматнів, що проносилися над дахом будинку, нічна стрілянина, коли місто опинялось у владі пітьми і кожен будинок ставав самотнім островом, одрізаним од цілого світу, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, – усе це гнітило, вселяло почуття непевності й утоми. Імперія агонізувала. На вулицях міста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавілі пси зграями бігали по порожніх пішоходах.

До університету почали приймати жінок. Восени 17-го року Вер з курсів перейшла в університет.

Серце стигло в попелі зимових присмеркових днів. Горохвяний хліб був крихкий і мав солодкий присмак.

Революція переставала бути забавкою для естетів. Дзвінким і широким, як крок караулу, словом Kommandantur[63], написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку повісили проти Міської Думи над входом до «Дворянського зібрання»[64], 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18-го року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба-бо» з Агнівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербурга й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї «Купецького саду». Київ став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна біржа» простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербурга на берегах Дніпра.

Восени 18-го року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фіґнер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.

Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами, забитими дошками. Більшість знайомих роз’їхалася з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгалтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й гросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкології»[65], вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.

Вер пов’язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій «скитський» період навчав «слухати» революцію, але не навчав робити її.

Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстата повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіазм, кохання й навіть шлюб – усе це було лише силуетом іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.

Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. Їй імпонував цей літній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового