Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню – одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха – але цього разу це теж нічого не дало. Залишалося похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.

Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він узявся. Приміщення було майже залюднене, а за столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки, загорнені в кольоровий папір. То був її останній вечір. Завтра вранці вона має виїхати.

Ліліан першої миті хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна. Сидів сам біля столика, зайнятого трьома вбраними в чорне латиносів, які чекали на смерть Мануели, і помахав їй.

– Я проїхався сьогодні на «Джузеппе», – сказав. – Ви бачили мене?

– Авжеж. А чи крім мене хтось іще вас бачив? Наприклад, Крокодилиця? Або Далай-лама?

– Ніхто. Авто було припарковане на закруті. А хоч би й бачили! Я щасливий. Я думав уже, що не впораюся.

– Сьогодні увечері кожен здається щасливим, – відказала Ліліан з гіркотою. – Самі погляньте!

Ліліан кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер серед своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Жінка нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.

– А ви як? – запитала Ліліан. – Уже зміряли собі температуру?

Ґольманн розсміявся.

– У мене на це ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.

– Не думаєте, що маєте гарячку?

– Мені байдуже. А крім того, я не думаю, що маю.

«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»

– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.

– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.

– Чому ж він не виїде? – роздратовано запитала Ліліан.

– Виїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.

– Цього тижня?

– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.

Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.

– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.

– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.

– Хіба ви не привезли горілку опівдні?

– Горілку я дав у свою чергу Долорес Пальмер.

– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?

– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи змішаний.

– Опівдні ви були його протилежністю.

– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.

Ліліан відсунула свою тарілку.

– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?

– Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є.

– Так. А потім?

– Боріс увечері не прийде?

– Ні, не прийде. Крім того з Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.

– Справді болить?

– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.

– Щось сталося, Ліліан?

– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго почуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?

Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й пробувала читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, – аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.

Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.

– Усе готове, – шепнув. – Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.

– Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?

– То не вона хоче, а ми.

– Адже ви вже прощалися у їдальні.

– Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.

– Не маю бажання.

Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.

– Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий – тому ходи! – Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. – Усі прийдуть! Уже є Ліллy Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.

Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись у ритмі чарльстону.

– Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», – виголосив Чарльз Ней. – Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!

– Я не переодягнуся. Я піду в піжамі!

– Можеш бути в піжамі, але ходи!

Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому титулу надавали.

– Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, – сказала вона Ліліан. – Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.

Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллy Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на