Читати книгу - "1984"

Джин їм подали у китайських чашках без ручок. Вони перетнули заповнену людьми кімнату й поставили свої таці на металевий стіл, на краю якого хтось розлив соус від печені — брудну густу рідину, схожу на блювотиння. Вінстон узяв свою склянку із джином, на мить завмер, щоб зібратися з духом, і проковтнув рідину, що відгонила нафтою. Коли він змахнув з очей сльози, то несподівано відчув, що дуже голодний. Він почав набирати повні ложки і ковтати густу підливу, в якій подекуди плавали ніздрюваті кубики рожевої речовини, що, мабуть, були м’ясом. Вони обоє мовчали, поки не спорожнили свої миски. Поруч з їхнім столом, за спиною у Вінстона, хтось швидко й безугавно патякав. Його голос пронизував загальний гомін і скидався на качине крякання.

— Як просувається робота над словником? — запитав Вінстон, підвищивши голос, щоб перекричати гомін.

— Повільно, — сказав Сайм. — Я працюю над прикметниками. Надзвичайно цікаво.

На згадку про Новомову він одразу збадьорився. Відсунув убік свою миску, делікатно взяв в одну руку окраєць хліба, у другу — сир і, щоб не кричати, перехилився через стіл.

— Одинадцяте видання буде останнім, — сказав він. — Ми приводимо мову до її остаточної форми — тієї, яку вона матиме, коли вже ніхто не користуватиметься жодною іншою мовою. Як тільки ми закінчимо свою працю, такі люди, як ви, муситимуть вчити її знову. Я знаю, ви думаєте, що наша головна робота полягає в тому, щоб вигадувати нові слова. Аж ніяк! Ми руйнуємо слова — десятки й сотні щодня. Ми обчищаємо мову до кісток. Одинадцяте видання не міститиме жодного слова, яке може застаріти раніше 2050 року.

Він жадібно відкусив хліб і проковтнув кілька шматочків, а потім продовжив з педантичною пристрастю. Його смугляве обличчя пожвавилося, очі втратили притаманний їм насмішкуватий вираз і стали майже замріяними.

— Руйнувати слова — це чудово. Звичайно, найбільше непотребу серед дієслів і прикметників, але також є сотні іменників, яких теж можна позбутися. І йдеться тут не лише про синоніми, а й про антоніми теж. Зрештою, як можна виправдати існування слова, яке має значення лише протилежне іншому слову? Слово вже містить у собі свою протилежність. Ось, наприклад, «добрий». Якщо ми маємо слово «добрий», то навіщо нам таке слово, як «поганий»? «Недобрий» виконуватиме цю роль не гірше, а може, навіть і краще, бо воно становить його пряму протилежність, чого не скажеш про інше слово. Або якщо ви хочете мати ще сильнішу версію слова «добрий», який сенс у тому, щоб мати стільки пустопорожніх і даремних слів, таких як «чудовий», «прекрасний» і всю низку їм подібних? «Плюсдобрий» покриває всі їхні значення, або «двічіплюсдобрий», якщо захочете щось іще потужніше. Звичайно, ми й зараз застосовуємо ці форми, але в остаточній версії Новомови вже не буде нічого іншого. Зрештою, все поняття доброго й поганого покриватиметься лише шістьма словами — а насправді, лише одним словом. Хіба ви не бачите цієї краси, Вінстоне? Звичайно, це була ідея Старшого Брата, — похопившись, додав він.

Від згадки про Старшого Брата на Вінстоновому обличчі теж з’явилося щось схоже на млявий ентузіазм. Проте Сайм відразу помітив, що ентузіазм його співрозмовника не був щирим.

— Ви не розумієте справжнього значення Новомови, Вінстоне, — промовив він майже сумно. — Навіть коли ви нею пишете, ви все ще думаєте Старомовою. Я читав деякі з ваших статей, які іноді публікує «Таймс». Вони досить непогані, але це переклади. В душі ви тяжієте до Старомови з усією її неоднозначністю та зайвими відтінками значень. Ви не відчуваєте краси руйнування слів. Чи знаєте ви, що Новомова — єдина мова у світі, чий словник з кожним роком зменшується?

Звичайно, Вінстон знав. Він співчутливо усміхнувся, сподіваючись, що усмішка звільнить його від необхідності говорити. Сайм відкусив ще один шматок від окрайця чорного хліба й провадив:

— Хіба ви не розумієте, що мета Новомови — звузити сферу думки? Зрештою ми зробимо думкозлочин майже неможливим, бо не буде слів, якими його можна було б висловити[11]. Кожне поняття виражатиметься лише одним словом з усім його точно визначеним сенсом і всіма додатковими значеннями, стертими й забутими. В Одинадцятому Виданні ми вже дуже до цього наблизимося. Та цей процес триватиме ще довго навіть після нашої смерті. З кожним роком слів ставатиме менше й менше, і так само дедалі звужуватиметься сфера свідомості. Звичайно, зараз також немає причин потурати думкозлочинам. Це питання самодисципліни, контролю над реальністю. Але, зрештою, навіть у цьому зникне необхідність. Революція завершиться тоді, коли мова стане досконалою. Новомова — це Ангсоц, а Ангсоц — Новомова, — додав він із якоюсь містичною втіхою. — Чи вам коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше у 2050 році не існуватиме жодної людської душі, яка б зрозуміла нашу сьогоднішню розмову?

— Крім... — із сумнівом почав Вінстон, а тоді осікся.

У нього мало не зірвалося з язика «крім пролів», але він урвав себе на півслові, бо відчув, що це зауваження може здатися певною мірою вільнодумним. Проте Саймс здогадався, що саме він хотів сказати.

— Проли — не люди, — недбало зауважив він. — До дві тисячі п’ятдесятого року — а може, й раніше — будь-яке практичне знання Старомови зникне. Уся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон — вони існуватимуть тільки у версіях Новомови, не лише перетворені на щось інше, а й реально змінені на щось протилежне тому, чим вони були. Навіть література Партії зміниться. Зміняться навіть її гасла. Хіба ви зможете зрозуміти таке гасло, як «свобода — це рабство», коли буде стерте саме поняття свободи? Весь клімат думки стане інакшим. Власне, перестане існувати сама думка у тому вигляді, в якому ми розуміємо її тепер. Правовірність означає не мислення, а відсутність мислення. Правовірність — це неусвідомлений стан.

Несподівано у Вінстона з’явилася тверда впевненість, що Сайма колись розпорошать. Він надто розумний. Він надто ясно бачить і надто відверто говорить. Партія таких не любить. Одного дня він пощезне. Це написано на його обличчі.

Вінстон доїв хліб із сиром. Він повернувся, щоб узяти свій кухоль кави. За столом, ліворуч від нього, продовжував патякати чоловік із нещадно скрипучим голосом. Молода жінка, яка, мабуть, була його секретаркою і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, палко погоджувалася з усім, що той казав. Інколи Вінстон ловив її зауваження на