Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— Лінко! Ну, чого ти глузуєш, я справді дуже стараюся!

— От за це я тебе й люблю! — вона поцілувала його просто в губи, а тоді пальцем провела по вимащених кремом сідницях. — Супер! — витерла сльози, які їй потекли від сміху й подалася до вітальні читати.

«Уфф, вийшло», — подумав Адріан. Так, панікувати не можна. Нехай тирамісу не вдалося, але ж є м'ясо. Глянув на миску, у якій залишалася половина маси з маскарпоне й на пачку печива «Савоярді». Зрештою, можна приготувати десерт іще раз. Його просто буде менше, але для них двох вистачить. Закип'ятив воду в електрочайнику й відкрив банку з кавою. Але кави не було, бо перед тим він використав залишки.

Цікаво, чи тільки із кремом воно смакуватиме? Крем без кави був якийсь засолодкий. А може, додати замість кави якісь фрукти?

Свіжих не було, зате він знайшов консервовані полуниці. Останній слоїк у шафці. Їх робила мама. Мама... Відкрив, понюхав. Ах, який запах. Адріан обожнював полуниці. У нього було таке відчуття, наче він збирається вчинити якесь святотатство. «Але ж краще їх з'їсти, аніж вони зіпсуються», — подумав хлопець.

Налив до мисочки трохи полуничного сиропу, додав води. Залишалося сподіватися, що вийде смачно. Вмочав печиво в полуничному соці, на нього виклав маскарпоне й цілі полуниці. Усе, печиво й крем закінчилися. Згори притрусив шоколадною стружкою. На вигляд десерт був гарний, особливо прикрашений полуницями, які так гарно червоніли на світлому кремі. Поклав його до холодильника й заходився смажити м'ясо. Саме закінчив, коли Лінка схопила його за руку й потягла до вітальні.

— Бо Вертер мені уже набрид, — сказала вона. — А взагалі — що це за особлива нагода? — кивнула на прикрашений стіл і пляшку вина.

Адріан глянув на неї якось дивно.

— Ну... — відповів. — Це без жодної нагоди. Майже.

Запала тиша.

І раптом Лінку осінило. Божечку, як же вона могла забути, адже в нього день народження! Як вона могла забути про Адріанів день народження! З іншого боку — чого тут дивуватися. Вони ніколи не відзначали його разом. Два роки тому були майже незнайомі, а рік тому Адріан був у Лондоні. Подарунок вона купила ще під час канікул, бо обоє знали, що на день народження його тут не буде. Дівчина зніяковіла. Сіла на канапі й зітхнула.

— Адріане... позаяк правда завжди краща, ніж брехня, не хочу обманювати. Я геть забула про твій день народження. Мабуть, через те, що ми жодного разу не відзначали його. І ще тому, що початок навчального року — це завжди такий напружений час... Не хочу виправдовуватися, я чесно забула. І не вдаватиму, наче маю подарунок, але залишила його вдома. Мені так незручно! Рятуйте! — і раптом, невідомо-чому, засміялася.

Адріан обожнював її сміх. І не міг гніватися на неї жодної хвилини.

— Дай мені кілька днів, аби я могла виправитися! Будь ласка! Яка ж я недотепа! Ну, вибач!

— Знаєш, — сказав Адріан, — для мене найкращий подарунок — це те, що ти тут. Я не уявляю собі життя без тебе. Хіба що я обрав би життя з Пікассо, — підморгнув. А тоді вже дуже серйозно мовив: «Я однаково твій боржник на все життя».

— Чому? Дай угадаю, — засміялася вона. Їй весь час було смішно від цієї абсурдної ситуації. У хлопця день народження, а він сам готує святкову вечерю! А його дівчина про все забула! — Бо я колись приготувала журек? — Ішлося, звісно, про звичайнісінький журек із концентрату, який вона намагалася приготувати на природі, де вони жили в наметі. Попри те, що на торбинці був рецепт приготування, страва спершу пригоріла, а тоді Лінка остаточно все зіпсувала, додавши забагато води.

— Ага, і це теж, — розсміявся Адріан. — Треба нам попрацювати над зрозумінням прочитаного тексту: півлітра води — це не шість склянок, ха-ха-ха! Та насправді... — хлопець споважнів. — Насправді я завжди буду твоїм боржником, бо тоді...

— Що тоді? — запитала Лінка. Теж дуже серйозно.

— Бо тоді ти мені пробачила.

Тоді. Ох, Лінка воліла б цього не згадувати. Вона пробачила, але забути не змогла.

Адріан у Лондоні, ці сухі, холодні мейли, він дедалі сильніше віддаляється від неї, стає чимраз більш чужим. Свята, коли він приїхав такий дивний і не мав часу з нею зустрітися. А тоді сказав їй, що переспав з іншою дівчиною. Чи пробачила вона йому? Чи справді пробачила? Чи лише намагалася про це не думати, бо дуже його кохала? Пробачення не приходить так просто. Це не було легко. Може, тільки святі вміють по-справжньому пробачати? Бо їй весь час було боляче. Але все-таки Лінка вирішила залишитися з Адріаном. Розрив був би додатковим покаранням, і для неї теж, а вона ж не хотіла з ним розлучатися. Прагнула бути з ним разом попри все. Та чи справжнє це прощення?

— То що, мій ти вічний боржник, відкрий таємницю, що такого незвичайного ти приготував на вечерю? Бо це щось дуже вже смачно пахне, — тільки й сказала Лінка.

Адріан мовчки пішов на кухню й за мить повернувся, поставивши на столі сковорідку зі своєю улюбленою стравою й дві тарілки.

— М-м-м, смакота, — промурмотіла Лінка, куштуючи карі. — От тільки трохи загостре. Маєш воду?

Коли Адріан приніс пляшку, Лінка душком вихилила цілу склянку. Роззявила рота, вдаючи дракона.

— Рятуйте! Вогнем пече!

Хлопець посмутнішав. Мабуть, їй не смакує.

— Та взагалі вона смачнюще! Просто геніальна страва!

— Є ще й солодке, — усміхнувся Адріан. — Незвичайне.

— Солодке? — зацікавилася дівчина. — Неймовірно!

Лінку завжди можна було задобрити чимсь солодким.

— Тирамісу з полуницями, — пояснив він. — Авторський рецепт.

— Ого, ти прогресуєш на очах.

Коли вони з'їли карі, Адріан поклав їй десерт на тарілочку. Солодкий крем, кислуваті полуниці й гіркий шоколад.

— Це просто божествено смачно! — сказала Лінка. — Найкраще, що я будь-коли їла. А після карі смакує ще краще.

І, справді, після пекучих індійських приправ ніжний десерт здавався цілющим бальзамом.

— Смачно?

— Звичайно! Смакота! А звідки в тебе полуниці?

— Це... ще мамині.

Лінка зніяковіла. Бо це ж не були звичайні полуниці.

— А тобі не шкода? — тихо спитала вона.

— Не жартуй. Мама точно