Читати книгу - "Синій зошит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Страх долають лише мужністю. Знайди її у в своїй душі, розбуди, воскреси — вона там є.
Науки просувають неуки. Вони не знають, що «се неможливо» — і тому роблять нові відкриття.
Щоби не розчаровуватись, не треба зачаровуватись.
Читаю я не так вже й багато. Проте багато розмірковую над прочитаним. Викохав у собі звичку збирання доброго письма в мислені пуки, як зазвичай збираю трави. Як бджоли кладуть на воскову кригу щільники з медом, так я кладу на почуте, спостережене і прочитане стільники своїх образів.
Се є моїм творивним матеріалом, як для горничара глина.
«Чи все можна лікувати?» — питають мене з тривожною делікатністю.
«Все, якщо Бог на способі».
Щоб тебе почули, говори тихо, коротко і домежово ясно.
Мої оповідки про птиць, про сих дрібних янголів, що єднають землю і небо, дуже любив слухати юнак Мирон. Файно розказувати таким. Бо тогди ти й сам наче збоку слухаєш себе. Пригадую, я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише при кінці перебив мене несподіваним запитанням: «А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»
Я замислився. «Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».
Доточую до мовленого ще й припомні слова одного старого садівничого з Поволжя: «Сади я саджаю для радости бджіл і птиць…» За сказане мені кортіло обняти його, та застидався.
Не спадай лише на слова. Вчися промовляти очима, а слухати серцем. Словам довіряй тим, що, як кришталь, убрали в себе простоту, чистоту, ясність і твердість.
Печать земного служіння
В пережитті мені легше було, ніж загалу, може, тому, що я виконавець, а не суддя; учень, а не вчитель; слухач, а не промовець; захисник, а не нападник; шукач миру, а не борні; волі, а не служби; радости, а не слави; доріг просвітлення, а не бездоріжжя насолод. Я не пробивав нічиї броні, я кріпив свою. Від широких воріт вигод я збочував у тіснину проб і пізнання.
Сказати одним словом — служив.
Не згромаджую знаків і пам’яток минулого життя. Се пожива радше для молі, ніж для пам’яти. Не люблю паперів з блідими рядами букв і чисел. Не люблю календарів і годинників. Се — вигадані часові межі, загороди для душі подібно до того, як землю обплутують парканами. Небо ж не має меж і частоколів. Небо, в яке ми прямуємо…
Сонце сходить і заходить лише раз на день. Якусь мить триває його привітання і прощання. Кілька змигів благодатної краси. І її не мож зупинити. Та й навіщо? Хіба варто зупиняти час, аби роздивитися, як працює механізм годинника?!
Люблю на базарах роздивлятися глиняну судину. Бо ми та ж глина, і теж чимось наповнені або порожні. Добрий глек дзвенить, шепоче нутром про підземні тайни і гріє долоню відблиском огню горничарської печі. Та не се головне — пальці! Відбитки руки майстра. Може, з недогляду, а може, й зумисно залишено на посудині щербинку-вм’ятину. Як безмовний уклін із далини часу. Як печать чийогось земного служіння. У ній — душа того, хто виліпив річ… Пригадую, в дітвацтві ми любили залишати на піщаних обмілинах ріки сліди ніг. Відтак у тих теплих калабаньках розкошували дрібні рачки.
Залишаймо сліди свого поступу.
Прикрашай довкілля. Пораючи землю, пораєш свою душу.
В румунському Банаті прихистив мене дідо Стойка. Вельми скупий був на слово чоловік. Він і молитви мав геть короткі. Приміром, вечірня: «Поклади мене, Господи, камінцем, підніми перцем». При людях держався німаком, зате коло худоби язик його розплітався. Не раз я видів зі свого віконця, як дідо щось толкує псові і той розуміюче похитує головою. Або як вичитує козу, що столочила городець — та винувато тупила очи. Другим разом довірливо щось шепоче на вухо коникові — і відпускає його на пашу, і той іде в ті креси, куди велів йому старий, і повертається в означений час. Навіть драчливий когут смиренно завмирав, коли газда журив його за безлад у курячому стані… Вражений тою дивницею, я запитав діда, як він добирає бесіду з худобою. Та я був людиною, а не животиною, і на мене Стойка не потратив много слів. Зронив лише скупо: «Блажен чоловік, іже й скоти милує…»
Блажен і він у моїй пам’яти.
Не дано нам уздріти, коли косиця розкриється, коли гриб вигулькне з землі, коли з пилка зав’язується плід на дереві, коли з роси і води зроджується хмара в небі, коли спалахує прилюб між мужчиною і жінкою, коли дитина враз стає дорослою, коли людина знаходить Бога… Тайни первісного зародження приховані для ока.
А зазвичай — і для розуму.
Будучи вселюдним чоловіком, я навчений поважати всяку їду. І коли немає вибору й добору — вживати будь-яку потраву і будь-де. Підкріпляючись при сім мудрим просторіччям: доброму чоловіку — і сухар на здоровля.
«Належите до якоїсь організації?» — вимагали від мене анкету.
«Так, належу до братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного…»
«Що для ліків найкраще придатне?» — довідуються, буває.
«Все придатне. Бо коли хворота посягнула на здорове, вся здорова природа повстає проти сього».
Лікувати — слово невірне. Точніше буде — поправляти. Поправляти те, що підупало, ослабло, надломилося. Себто — підгоювати, підготовлювати до уздоровлення, що доконечно є Божою волею.
Що виболиш — те знатимеш. Що вимолиш — те матимеш.
«Важко бути не таким, як инші?»
«Я такий, як инші. Роблю те, що й усі, але чекаю від сього дещо инших результатів».
Коли мені тісно й неприютно на серці, я згадую, що в мене був Ліс. Був і лишається Ліс, котрий готовно прийме, поправить і погоїть.
Не поспішай. Ні в ході, ні в роботі, ні в їдженні, ні в диханні, ні в думанні, ні в мовленні. Дай воздуху свіжити слова і думки при розмові. Між вимовленими думками роби короткі паузи. Напруга емоції чи спокій тиші наситять їх, поглиблять.
Хто спішить — той устигає, хто не спішить —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синій зошит», після закриття браузера.