Читати книгу - "Оповіді визволителя"

— Задавайте ваше запитання, — дозволив молодший лейтенант і, подумавши, додав: — будь ласка.

— Товаришу молодший лейтенант, скажіть, будь ласка... Чи буде гауптвахта при комунізмі?

Плечі мої стиснулися, а голова опустилася ще нижче, як і у всіх інших, — не я один чекав удару обухом по своєму загривку. Лише один, той, хто задав питання стояло гордо і прямо, випнувши впалі груди і дивлячись розумними сірими очима прямо в очі Всемогутньому.

Той на мить задумався, потім товсті його губи розповзлися в майже дитячій усмішці. Питання явно припало йому до смаку. Пустотливі вогники загорілися в його очах, і він з повною переконаністю і вірою вимовив:

— Губа буде завжди!

І радісно засміявся.

Потім Всемогутній ще раз уважно оглянув електроніка і від душі похвалив:

— Молодець! А тепер... А тепер дуй до сортиру, і щоб до вечора він сяяв, як у кота приналежність !

Сотня голів заздрісно охнула.

— Єсть! — Радісно гаркнув той.

А що можна придумати кращого? Правда, після ранкового надшвидкісного оправлення сортир загиджений неабияк, та за дві-три години його так вилизати можна — замилуєшся! А потім — а потім цілий день тільки вид демонструй, начебто ти покращуєш вже зроблене. Це ж не смердючі бездонні ями комунізму! Ех, сортир! Це вночі його не дуже приємно чистити, тому що замість сну, а вдень, в теплі, в затишку...

— Шикування на розвод через півтори хвилини!

Всім тілом я рвонувся вперед, розгрібаючи ліктями настільки ж наполегливих своїх товаришів...

4

То був чудовий день.

У той день пощастило й мені: в маленькій групі губарів я потрапив до окружного військового госпіталю — тягати тюки з брудною білизною. А конвойним нам трапився артилерист четвертого курсу, що явно не раз сидів і тому поступливий. І коли пізно ввечері він оголосив десятихвилинну перерву, і ми розсілися на зледенілих колодах, притулившись спинами до теплої стінки кочегарки, жаліслива метка сестричка з шкірно-венерологічного відділення принесла нам цілий ящик недогризків чудесного білого хліба. Ми з задоволенням жували його, не в силах ділитися враженнями того незабутнього дня. Та кожен, я в тому впевнений, думав в той момент про хороброго курсанта, про ризик, на який він себе наражав, про точність його психологічного розрахунку, про безмежні можливості людського розуму.

* * *

Через багато років мій добрий приятель Валера Симонов, на той час — курсант сусіднього взводу, а згодом — полковник, начальник розвідки 8-ї гвардійської армії, написав:

Особисто я, читаючи книгу «Визволитель[9]», був вражений, з якою точністю автор зобразив київську гарнізонну гауптвахту. Ніде правди діти, самому мені довелося там відсидіти в цілому п’ятдесят з гаком діб. («Московская правда». 31 липня 1994 г.)

* * *

У Київському вищому загальновійськовому командному училищі був у мене старший товариш. Звали його Віца. Всі ми до нього ставилися з якимось підкресленою повагою, з першої зустрічі визнаючи його авторитет і старшинство. Його перевагу над усіма курсантами відчували й наші командири, і вже на другому курсі він отримав звання старшого сержанта і посаду заступника командира взводу. Віца був почесним мешканцем київської губи. Був він бездоганний у навчанні та службі, а на губу потрапляв не за свої вчинки, а за гріхи своїх підлеглих, яких не здавав.

На випускному вечорі ми пророкували один одному долю. І на мене раптом щось найшло. Обернувся до нього і відрізав: посада тобі, Віца, — міністр оборони СРСР, звання — Маршал Радянського Союзу.

Ніхто не сумнівався, що у нього буде вертикальний зліт. Та ніхто не думав, що набирати висоту він буде так стрімко. Військові звання Віца отримував достроково, і майже кожного року — підвищення на посаді. Командиром полку він став через вісім років після випуску. Закінчив дві військові академії. За два десятки років, не пропустивши жодного щабля, піднявся від командира взводу до першого заступника командувача 13-й армією. А потім був призначений командувачем 6-ї гвардійської танкової армії.

Проте моє пророцтво не збулося. Поки Віца, побиваючи рекорди швидкості, йшов вгору крутими службовими сходами без перил, Радянський Союз розсипався. Не стало ні СРСР, ні Маршалів Радянського Союзу. Тому Віталій Григорович Радецький, прямий нащадок героя російсько-турецької війни 1877-1878 років генерала від інфантерії Федора Федоровича Радецького, став міністром оборони України і першим в її історії отримав звання генерала армії України.

Коли в 1993 році командувача військами Одеського військового округу генерал-полковника Радецького затверджували на посаді міністра оборони України, депутат Верховної Ради поставив йому питання: а київська гауптвахта залишиться такою, як в книжці Суворова розписано?

Віталій Григорович тоді ще цю книгу не прочитав і не зрозумів, про що мова, тому підтвердив: так, так, все буде як у Суворова.

Завжди готові!

Київ 1967 рік

1

Чоботи сяяли так, що їх сміливо можна було використовувати під час гоління замість дзеркала, а штани були так напрасовані, що коли б раптом муха налетіла на стрілку, вона б неодмінно розкололася надвоє. Всі ми заступали в міський патруль, і наш зовнішній вигляд перевіряв особисто військовий комендант міста Києва. А він-то вже жартів не любив! Найменше порушення в формі одягу — десять діб арешту. Це була давня норма, добре відома всім. Зараз полковник завершував інструктаж:

— І на закінчення норми виробітку: вокзал — сто п’ятдесят порушників, парки відпочинку — сто двадцять, по іншим шістдесят.

Полковник не говорив головного, та в цьому й не було необхідності. Всі знали, що за невиконання норми винних не змінюють о 24:00, як годиться, а відправляють на «велике коло», на всю ніч, і коли до ранку патруль не наловить ще 30 порушників, то за цим буде губа, при цьому вчорашній патруль садять в камери, де сидять жертви саме цього патруля. Це всім давно відоме, і нагадувати про це було зайвим.

— Норми науково обґрунтовані і перевірені багаторічною практикою. Що ж, наша мета ясна, завдання визначені, за роботу, товариші!

Наш патруль — три людини: капітан Задіров і ми, два курсанти-випускники. Наша служба — 480 хвилин. Зміна о 24:00. План —