Читати книгу - "140 децибелів тиші"

Глухар завів Сергія в кут біля черги до квиткових кас. Щоб не привертати зайвої уваги, уголос не говорив, лише чітко й повільно рухав губами, щоб Сергій міг його зрозуміти:

— Уважно стеж за моїми рухами, але не смикайся. Тільки спостерігай.

Злодій пошкутильгав до натовпу. Запитав хто крайній і прилаштувався у хвіст черги. За кілька хвилин, коли люди вже звикли і не зважали на Глухаря, він, вказуючи рукою на віконечко каси, вигукнув своїм «негнучким» голосом:

— Дивіться, люди, там хтось без черги лізе!

Біля каси одразу ж здійнявся переполох. Передні намагалися розібратися, хто ж там лізе без черги, задні напирали на передніх. Тим часом, користуючись тиснявою, Санька притиснувся до жінки, що стояла перед ним, розстібнув сумочку, що висіла на її плечі, і витягнув гаманець. Відтак непомітно вислизнув із черги і розчинився в натовпі.

— Ну як? — запитав він Сергія, несподівано з’явившись перед ним. — Помітив щось?

Сергій заперечно похитав головою.

— Це добре! Ти знав, що я буду робити, ти спостерігав за мною, а все одно нічого не помітив.

Насправді Сергій і не дивився, як Глухар обкрадав жінку. Йому було соромно виступати мовчазним співучасником злочину. Але мусив терпіти і вдавати, що теж мріє навчитися так спритно «щипати» чужі гаманці. Він все ще сподівався, що зможе викрасти Яринку в батька і втекти з нею кудись подалі, наприклад в Одесу, на море. А для цього йому конче були потрібні гроші.

До такого висновку Сергій дійшов ще тоді, коли контролер спіймав його в поїзді. Минулої ночі він не міг заснути й подумки рахував, скільки ж тих грошей йому потрібно: «Зайцем більше не попруся, можна знову нарватися на контроль. На квиток до Франківська треба десь п’ятдесят гривень. До Яринчиного села — ще п’ятдесят. Назад до Франківська — знову п’ятдесят. З неї за проїзд не будуть брати, вона ще зовсім мала. Найгірше — з Франківська до Одеси. Пасажирським поїздом дорого і небезпечно. Там треба мати документи, а всі мої документи залишилися в інтернаті. Е-ех, поспішив я, не продумав усе як слід. Мене вже, напевне, подали в розшук. Треба бути обережним на вокзалі, щоб не спіймали й не відправили назад до інтернату. Доведеться до Одеси електричками добиратися. Так безпечніше і дешевше. Але все одно, гривень триста треба. Тобто лише на дорогу — п’ятсот. А ще їсти щось у дорозі. Потім десь в Одесі прилаштуватися. От знати б, де те наметове містечко, куди ми з татом їхали минулого літа. Він казав, що там нічліг дуже дешево обходиться...»

Важкі спогади про родину знову навалилися на Сергія. Хлопець занурився головою в подушку і розплакався. Так і заснув...

Тато забрав Сергія з останнього уроку, вибіг із ним на вулицю, підхопив на руки і почав підкидати малого, радісно вигукуючи:

— У тебе сестричка народилася! Чуєш, синку?! Сестричка! Тепер нас четверо!

Останні кілька тижнів мама пролежала в лікарні. Сергій знав, що вона ось-ось має народити йому сестричку — когось такого малого й писклявого.

Вони з татом довго чекали біля пологового будинку, поки мама нагодує маленьку і покаже її через вікно на другому поверсі своїм чоловікам. Нарешті в одній із шиб з’явилася змучена, але щаслива мама. На руках у неї був невеличкий згорток. Вона обережно піднесла його до скла. Тато помахав рукою і підвівся навшпиньки, намагаючись хоч краєм ока побачити донечку.

Сергій посмикав його за рукав:

— Тату, а де сестричка?

— Та он, закутана, не бачиш?

— Оце? Така маленька-маленька? Менша навіть за мого іграшкового ведмедя?! Як я з нею гратися буду, вона ж поломиться?!

Тато розсміявся і притулив малого до себе. Мама поправила пелюшку, відкриваючи зморщене червоне личко. Дівчинка спала...

Через тиждень мама з Іринкою були вже вдома. Сергій не відходив від малої ані на крок. Допомагав переодягати її, купати у пластиковій ванночці. І страшенно тішився, коли за якийсь час сестричка почала впізнавати його і весело усміхатися своїм беззубим ротиком... Коли Іринка підросла, Сергій щовечора брав її до себе в ліжко і розповідав їй різні історії. Часто вона так і засинала, притулившись до брата...

Уві сні Сергій крутився, стогнав і мало не впав на підлогу. Своїм стогоном він розбудив хлопця, що спав поряд.

— Е-е-е, ти куди? — вигукнув він, стримуючи Сергія від падіння. — Політати захотілося?

Від штурханів сусіда Сергій прокинувся. У його очах виблискували сльози...

Після першої успішної вилазки Санька-Глухар запросив Сергія до тієї ж вареничної, де сорок років тому його, десятирічного Сашка, вперше пригощав і посвячував у своє мистецтво його наставник.

Зараз варенична мала іншу назву і осучаснений інтер’єр. Але вареники там і досі були по-домашньому смачними. Саме так вважав Глухар, бо ж насправді він ніколи в житті не куштував тих справжніх вареників, які мами з любов’ю щонеділі готують своїм дітям.

— Смакує? — запитав Сергія.

Хлопець ствердно кивнув. Старий злодій задоволено посміхнувся і промовив:

— Бачу, ти пацан спритний і шустрий. Далеко підеш, якщо будеш довіряти мені і вчитися. Хочеш мати багато грошей, щоб завжди так смачно їсти?

Сергій знову кивнув.

— От і добре. Тоді менше слів — приступаємо до навчання.

Санькові вихованці «працювали» в поїздах парами. Молодші діти з найпомітнішими вадами ходили по вагонах, випрошуючи милостиню. За ними йшли старші, глухонімі. Вони пропонували пасажирам купити іконки, календарі, якісь журнали і канцтовари. А заодно приглядали за молодшими, щоб ніхто в них не забрав гроші й щоб самі, бува, ті гроші десь не приховали. Такий собі подвійний контроль. Увечері діти особисто здавали всю виручку Глухарю.

Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для