Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Батько з сином сиділи на трибуні і чекали закінчення гри юніорів Водсвортської старшої школи. Коли до фінального свистка лишалася хвилина, тренер команди школи Кловерліф призупинив гру.

Водсворт випереджав Кловерліф на десять очок. Глядачі загули — їх дивувало, що тренер узяв тайм-аут, адже різниця в рахунку була значною і Кловерліф не мав шансів на перемогу. Уболівальники з нетерпінням очікували початку основної, справжньої гри, усі хотіли подивитись на Леброна.

І саме в той момент батько звернув увагу на невисокого худорлявого гравця, який сидів на самому краєчку лави запасних. Він був у зеленій футболці команди «Кловерліф Кольтс» під номером десять. Коли хлопчина підвівся, чоловік помітив, як він закульгав, як схилив голову трохи набік, як примружує очі, побачив, що в нього деформоване вухо. Батько не знав, що у хлопця в голові є шунт, який викачує рідину з мозку, і лише завдяки цьому він досі живий. І через це лікар заборонив йому брати активну участь у грі, бо найменший удар у голову може виявитися для хлопця фатальним.

Та за будь-якого рахунку тренер хотів, щоб Адам Серні зіграв. Він знав, як сильно хлопець прагнув зіграти проти найзапеклішого суперника своєї школи, тому вирішив, що Адам заслужив на таке право. Хлопець першим приходив на всі тренування й останнім ішов додому. Він мив підлогу в спортзалі, приносив пляшки з водою і витягав баскетбольні м’ячі.

Батько з сином із трибуни спостерігали, як Адам прийняв пас і зробив кидок з-за триочкової лінії. Але схибив. Гравці протилежної команди могли вступити в гру, відібрати м’яч і заробити ще декілька очок, але жоден із них навіть не поворухнувся. Вони хотіли, щоб Адам зробив ще один кидок.

Таймер відраховував секунди. Адам кинув м’яч і знову схибив. До кінця гри залишалося дванадцять секунд. Хлопець схибив ще раз, а потім ще раз. Десять секунд до свистка. Дев’ять секунд. Команда Водсвортської школи не вступала в гру. Один з її гравців навіть махнув Адаму рукою, щоб той підійшов ближче до кошика, проте хлопець відмовився. Тепер уже всі глядачі стояли й підбадьорювали Адама Серні. Ті, хто знав його, скандували: «Вперед, Адаме» і «Сер-ні! Сер-ні!» Коли до закінчення гри лишалося чотири секунди, хлопець кинув м’яч. Сирена розірвала повітря щойно після того, як м’яч зі свистом залетів у кошик.

Глядачі вибухнули захопленими вигуками. Уболівальники обох команд стоячи кричали і плескали в долоні. Гравці школи Водсворт тисли Адамові руку і плескали по спині. Обоє суддів аплодували. Один повернувся до іншого і все повторював: «Слухай, це було чудово».

А на трибуні батько плакав. Він плакав і бачив, що зараз почнеться інший матч, неабиякий матч. Із чергами по автограф, знімальними групами й охоронцями, що обступили підлітка, з яким солідні компанії готові підписувати мільйонні контракти на рекламу кросівок. Незабаром цей хлопець, званий Король Джеймс, опиниться відразу в НБА, так і не вступивши до університету. А батько плакав через триочковий кидок, кращий за всі професійні, університетські і шкільні матчі, які він бачив у своєму житті. Коли він глянув на сина, п’ятирічне хлоп’я запитало його, чи він плаче через те, що команда школи Кловерліф програла. Чоловік не знав, як пояснити. Він лише всміхнувся і міцно обійняв малого.

Це був справжній подарунок синові. Я сподіваюся, що він запам’ятав татові сльози. І маю надію, що колись тато розповість йому, чому він тоді плакав, і вони знайдуть якусь гарну причину поплакати разом.

Урок 13. Не порівнюйте себе з іншими людьми. Ви не знаєте, куди веде їхній життєвий шлях

Коли в школі проводили День професій, я завжди намагалася десь заховатись. Директор школи Непорочного Зачаття оголошував, що до нас прийде такий-то отець і говоритиме з нами про вибір життєвого шляху, а вибір був невеликий — стати черницею або священиком.

Я страшенно боялася тієї Розмови. Священик походжав аудиторією, пильно вдивляючись у наші обличчя, ніби хотів побачити в когось німб над головою. Він казав, що деякі з присутніх хлопчиків і дівчаток мають покликання присвятити своє життя чомусь особливому.

Зазвичай я ховалася за спиною того, хто сидів переді мною, щоб мене не обрав священик, а отже, й Бог. Якщо Бог мене не побачить, то й не обере мене. Бо я не хотіла носити одяг, як черниці зі школи, і ховати волосся під ту штуку, що її одягають на голову домініканки, так що видно тільки обличчя.

Коли приходив час обирати, було два шляхи: обрати Бога або світське життя. Адже єдиний спосіб повністю присвятити себе Богові — вступити до релігійного ордену. Тут уже було безліч варіантів: ордени францисканців, єзуїтів і «Отців з Маринола»[ «Отці з Маринола» — католицький орден, члени якого допомагають покращити гуманітарну ситуацію в країнах третього світу.] для хлопців та ордени урсулинок,[Урсулинки — релігійний жіночий орден, метою якого є піклування про хворих і нужденних. Покровителькою ордену є свята Урсула.] домініканок і «Втіленого Слова»[Орден «Втіленого Слова» — католицький орден, метою якого є втілення Слова Божого в усіх сферах життя: у сім’ї, освіті, засобах масової інформації та культурі.] для дівчат. У них навіть були брошури для зацікавлення потенційних «новобранців», ну зовсім як в армії.

Наскільки я знаю, ніхто з моїх однокласників не мав такого покликання. Ми обрали звичайну роботу і звичайне життя, побачення, шлюб, дітей (не обов’язково в такому порядку). Інколи я дивувалася, чи справді це гірший варіант — обрати звичайне життя, а не служіння Богові. Адже в нас були покликання — ми обрали роботу і кар’єру.

Минуло багато років, перш ніж я зрозуміла, у чому суть покликання. Воно є в кожного з нас, і вибір не обмежується лише релігійними орденами. І нам не варто порівнювати чиєсь покликання зі своїм. Адже ми не живемо в цьому світі лише для себе, кожен із нас має важливе призначення. У кожного з нас є своє покликання, завдання, місія. Найкраще покликання описав письменник і теолог Фредерік Бюхнер. Його слова допомогли мені знайти життєвий орієнтир. Якщо узагальнити, то Бюхнер сказав, що місце, яке для вас обрав Бог, — це точка, у якій перетинаються ваше найсильніше задоволення і найбільша потреба світу.

Роками я відчайдушно намагалася знайти своє покликання. Я хотіла зрозуміти мету і значення свого життя. Я пройшла битим шляхом, на якому не бракувало ям, манівців і помаранчевих дорожніх конусів, які часом загороджували дорогу. Я працювала касиром в аптеці і здмухувала пил із баночок з вітамінами. Потім була офіціанткою в лікарняній їдальні. Носила рожеву форму й сіточку для волосся і видавала пацієнтам суфле з чорносливом. Я також надавала першу медичну допомогу, коли працювала в бригаді «швидкої». Потім була похоронним асистентом і відвозила покійників на цвинтар. Збирала штрафи за перевищення швидкості і працювала секретаркою суду, де заповнювала судові ухвали. А