Читати книгу - "Бібліотека душ"

Роздивляючись човен при світлі дня, я помітив, що він надзвичайно простий — весь, окрім вишуканої різьбленої фігури, що здіймалася на носі. Та фігура зображала товсту лускату змію, яка злегка вигиналася літерою S, але замість голови в неї було гігантське очне яблуко, без повіки, велике, як диня. Воно мертво вдивлялося кудись поперед нас у вічність.

— Що це? — я провів рукою по його полірованій поверхні.

— Тис, — відповів Шарон, перекрикуючи ревіння мотора.

— Що я-с?

— Дерево, з якого його зробили.

— Але для чого воно?

— Щоб ним бачити, — роздратовано відказав Шарон.

Він ще сильніше розігнав мотор, напевно, для того, щоб у гуркоті потонули мої запитання. Ми набирали швидкість, і ніс трохи припіднявся над водою. Я набрав повні легені повітря, насолоджуючись відчуттям сонця й вітру на обличчі, а Едисон висолопив язика й звісив лапи через борт. Таким задоволеним я його ще ніколи не бачив.

Який чудовий день для того, щоб вирушити в Пекло.

— Слухай, я тут подумала про те, як ти сюди вийшов, — порушила мовчанку Емма. — Як знову опинився в теперішньому.

— Добре. І що ти надумала?

— Цьому може бути лише одне логічне пояснення — хоча воно й не надто переконливе, чорт забирай. Коли ми були в підземних тунелях з усіма тими витворами й перейшли назад у теперішнє, ти вийшов разом з нами замість того, щоб залишитися на самоті в тисяча вісімсот якому там, тому що десь там, неподалік, була пані Сапсан і вона допомогла тобі перейти — так, що ніхто про це й не дізнався.

— Еммо, я не знаю, це якось… — Я замовк, бо не хотів сказати грубість. — Ти думаєш, вона ховалася в тунелі?

— Я кажу, що це можливо. Ми гадки не маємо, де вона була.

— Вона у витворів. Коул сам зізнався!

— Відколи це ти віриш тому, що кажуть витвори?

— Підловила. Ну, Коул хвалився тим, що вона у них, тому я й вирішив, що він каже правду.

— Можливо… або він це сказав, щоб довести нас до відчаю і викликати бажання скласти руки. Він хотів нас переконати здатися його солдатам, забув?

— Це правда. — Я насупився, відчуваючи, як від усіх цих можливостей мозок починає скручуватися у вузол. — Добре. Для продовження розмови припустімо, що пані Сапсан була з нами в тунелі. Навіщо їй було клопотатися про те, щоб відправити мене в теперішнє у вигляді полоненого витворів? Нас везли кудись, щоб висмоктати другі душі. Краще б я вже в тому контурі застряг.

На якусь мить це, здавалося, щиро спантеличило Емму. Та потім її обличчя проясніло, і вона сказала:

— А для того, щоб ми з тобою врятували решту. Може, таким був її план.

— Але звідки їй було знати, що ми втечемо від витворів?

Емма скоса позирнула на Едисона.

— Може, в неї були помічники, — пошепки сказала вона.

— Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. — Я перевів подих, ретельно добираючи слова. — Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але…

— Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, — визнала вона.

— Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, — тихо промовив я і кивнув на Едисона, — то хіба б він уже про це не згадав?

— Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися…

— А він ні? — трохи занадто голосно спитав я, і пес озирнувся на нас. Вітер надимав йому щоки, язик смішно тріпотів.

— Гей, там! — закричав він. — Я вже нарахував п’ятдесят шість риб, хоча одна-дві з них могли бути шматками напівзатонулого сміття. А ви про що шепочетеся?

— Ой, та пусте, — запевнила його Емма.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — пробурмотів він, але інстинкт дуже швидко взяв гору над підозрами. Наступної ж миті він дзявкнув: «Риба!» — і його увага знову переметнулася на воду. — Риба… риба… мотлох… риба…

Емма невесело розсміялася.

— Ідея зовсім божевільна, я розумію. Але мій мозок — машина з виробництва надій.

— Я дуже радий. Бо мій — генератор найпесимістичніших прогнозів.

— Тоді ми одне одному потрібні.

— Так. Але, здається, ми й так це знали.

Від рівномірного погойдування човна ми то тулилися одне до одного, то відхилялися. То тулилися, то відхилялися.

— Ви точно не хочете в романтичний круїз? — спитав Шарон. — Ще не пізно.

— Точно-точно, — кивнув я. — У нас завдання.

— Тоді раджу відчинити скриню, на якій сидите. Коли ми перейдемо, вам знадобиться те, що лежить усередині.

Ми відкинули верх лавки й знайшли всередині великий шмат брезенту.

— А це для чого? — спитав я.

— Щоб під ним сховатися, — відповів Шарон і повів човен у ще вужчий канал, уздовж якого тяглися нові, дорогі на вигляд квартирні будинки. — Поки що мені вдавалося приховувати вас від цікавих очей, але всередині Акра мій захист діяти перестане. А там довкола входу вештаються різні малоприємні особини й шукають легкої здобичі. А ви здобич надзвичайно легка.

— Я так і знав, що ви щось мутите, — сказав я. — Жоден турист і не глянув у наш бік.

— Споглядати історичні звірства безпечніше, коли їхні учасники не можуть помітити вас у задніх рядах. Не можу ж я дозволити, щоб моїх клієнтів забрали люті мародери-вікінги, чи не так? Уявіть, якими будуть після цього відгуки гостей!

Ми швидко наближалися до якогось тунелю — відрізку каналу з перекинутим над ним мостом, футів зі сто завдовжки, понад яким бовваніла якась будівля, схожа на склад чи стару фабрику. На дальньому боці півколом сяяло блакитне небо й виблискувала вода. Але між тим простором і цим була суцільна чорнота. Це місце дуже нагадувало вхід у контур.

Ми розгорнули велетенський брезент, і він заповнив собою половину човна. Емма лягла поряд зі мною, і ми разом залізли під нього та, наче ковдру, натягнули край до підборідь. Човен ковзав поверхнею води, невпинно наближаючись до чорноти, і Шарон заглушив мотор та накрив його іншим, меншим шматком брезенту. Розгорнув довгу складану жердину, опустив її у воду до самісінького дна й довгими нечутними поштовхами став