Читати книгу - "Бібліотека душ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— До речі, — сказала Емма. — А від яких малоприємних особин ми ховаємося? Від витворів?
— У царстві дивних є й більше зло, ніж ненависні вам витвори. — Голос Шарона луною відбивався від кам’яних стін тунелю. — Пристосуванець під маскою друга може виявитися так само небезпечним, як і відвертий ворог.
Емма зітхнула.
— Невже не можна хоч іноді висловлюватися зрозуміліше?
— Голови! — відрубав він. — І ти, собако, теж!
Едисон засопів під брезентом, і ми натягнули край собі на обличчя. Під накриттям було чорно й жарко, і нестерпно тхнуло моторним мастилом.
— Вам страшно? — прошепотів у пітьмі Едисон.
— Не особливо, — відповіла Емма. — Джейкобе, а тобі?
— Так страшно, що я от-от зблюю. Едисоне?
— Звісно, що ні, — промовив пес. — Страхопудство не є відмінною ознакою моєї породи.
Та коли він притулився до нас із Еммою посередині, я відчув, що він дрібно-дрібно тремтить усім тілом.
* * *
Деякі переходи швидкі й гладенькі, як супершвидкісні автостради. Однак цей за відчуттями нагадував спуск на пральній дошці, вздовж якого було повно глибоких баюр, крутий поворот, а потім різкий нахил і падіння в урвище — і все це в цілковитій непроглядній темряві. Коли все нарешті було позаду, в голові в мене паморочилося й гупало. Я не розумів, завдяки яким невидимим механізмам деякі переходи були важчими за інші. Може, подорож за рівнем брутальності мала бути подібна до пункту призначення, а ця, яку ми щойно пережили, нагадувала поїздку бездоріжжям у дику глушину. Бо так воно насправді й було.
— Ми на місці, — оголосив Шарон.
— Усі в порядку? — спитав я, навпомацки шукаючи Еммину руку.
— Нам треба повернутися, — заскімлив Едисон. — Я на тому боці нирки загубив.
— Тихо будьте, поки я не знайду безпечної місцини, щоб вас висадити, — сказав Шарон.
Дивовижно, яким гострим стає слух, коли не можеш розплющити очі. Я тихо лежав під брезентом і поволі занурювався в гіпнотичний транс від звуків давно зниклого світу, що розквітав довкола нас. Спочатку був лише ледь чутний плюскіт Шаронової жердини у воді, та вже зовсім скоро до нього долучилися інші звуки, змішалися в єдину палітру, і перед моїм внутрішнім зором в усіх деталях вималювалася сцена. Той рівномірний плюскіт дерева об воду ішов, як я собі уявляв, од весел навантаженого купами риби човна, що саме пропливав повз нас. Уява малювала мені жінок, які перегукувалися між собою, вихиляючись із вікон будинків, що дивилися фасадами один на одний, й пліткували над поверхнею каналу, поки розвішували на мотузки білизну. Десь попереду ухкали від сміху діти, гавкав пес, а вдалині я чув голоси, які співали в такт стукоту молотків: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків!» Уже дуже скоро я став собі уявляти відважних трубочистів у циліндрах, що підстрибом чимчикують собі вулицями, сповненими грубого шарму, і людей, що збираються разом, щоб з підморгуванням і піснею кинути виклик долі.
Я нічого не міг із собою вдіяти. Усе, що я знав про нетрі вікторіанської доби, я почерпнув з вульгарного мюзиклу, театралізованої версії «Олівера Твіста». Коли мені було дванадцять, я грав у общинній театральній постановці, був Сиротою Номер П’ять, щоб ви знали, і того вечора, коли мала відбутися вистава, так боявся виходити на сцену, що прикинувся, ніби в мене шлунковий грип, і за всім дійством спостерігав з-за лаштунків, у костюмі, з блювальним відерцем під ногами.
Отож, така картинка намалювалася в моїй голові на ту мить, коли я помітив у брезенті над своїм плечем маленьку дірочку (щури прогризли, не інакше). Я трохи посунувся, й виявилось, що я можу в неї визирнути. І буквально за кілька секунд радісний мюзикловий ландшафт, який я собі уявляв, розплавився, немов на картині Сальвадора Далі. Перше жахіття, що мене зустріло, — будинки вздовж каналу, хоча називати їх будинками було перебільшенням. Ніде в просілій і гнилій архітектурі не знайти було жодної рівної лінії. Споруди горбились, як шеренга вимучених солдатів, що виструнчились за командою та й позасинали; здавалося, що у воду вони не валяться лише тому, що їх тримає купи щільність, з якою їх було напаковано, — а ще цементуючий шар чорно-зеленої тванистої гидоти, якою було товсто вимащено нижню третину халуп. На всіх хитких ґанках стояли вертикально поставлені ящики, схожі на домовини. Але що це таке, до мене дійшло лише тоді, коли я почув з однієї такої труни тихий буркіт, а слідом за ним у воду з-під неї щось упало. Поплюскування, яке долинало до нас раніше, народжувалося не під веслами, а під нужниками, які робили свій внесок у той самий бруд, який не давав їм розвалитися.
Жінки, що перегукувалися через канал, повихилялися з вікон навпроти — достоту так, як я собі й уявляв. Але вони не розвішували білизну і вже точно не ділилися плітками. Більше не ділилися. Тепер вони сипали погрозами й прокльонами. Одна розмахувала розбитою пляшкою і п’яно реготала, а інша викрикувала епітети, яких я майже не розумів («Ти шмердющя підштилка, за фартинг перед шамим дияволом ноги б рожштавила!»), але, якщо я правильно її зрозумів, то була іронія, бо сама вона була гола до пояса й, здавалося, не звертала увагу на те, чи на неї хтось дивиться. Обидві замовкли, щоб посвистіти до Шарона, коли ми пропливали повз. Але він їх проігнорував.
Прагнучи якнайшвидше стерти цю картинку з пам’яті, я побачив щось набагато гірше. Попереду ватага малих позвішувала ноги з ненадійного пішохідного містка, перекинутого через канал. Над водою вони тримали прив’язаного до мотузки за задні лапи собаку. Вони притоплювали бідолаху під воду і знай підсміювалися, коли його відчайдушний гавкіт перетворювався на булькотіння. Неабияких зусиль мені коштувало не відкинути брезент і не закричати на них. Добре, що Едисон цього не бачив, бо інакше жодні заклики до розуму не завадили б йому зірватися з місця й кинутися на розбишак з оскаленими зубами. І виказати нашу схованку.
— Я знаю, про що ти думаєш, — пробурмотів, звертаючись до мене, Шарон. — Якщо хочеш гарно все роздивитися, почекай трохи. На раз-два все найгірше буде позаду.
— Ти підглядаєш? — штрикнула мене ліктем Емма.
— Можливо, — відповів я, не перестаючи дивитись у дірочку.
Човняр цитьнув на нас. Він витяг свою жердину з води, зняв з наконечника ковпачок, під яким виявилося коротке лезо, і коли ми проминали хлопців, перерізав їм мотузку. Собака хлюпнув у воду і вдячно погріб до берега. Його мучителі аж завили від люті. І почали шукати імпровізовані снаряди, щоб нас ними закидати. Але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бібліотека душ», після закриття браузера.