Читати книгу - "Меч приречення"

— Застрибуй!

Узвіз закінчувався осиповищем чимраз рідших ясних скель, що утворювали неправильне коло. За ними йшов легкий спуск до трав’янистої горбкуватої галяви, зі всіх боків оточеної вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, устя висохлих струмків, відкривалися на галяву.

Богольт, що перший причвалував до кам’яного бар’єру, раптом зупинив коня, підвівся у стременах.

— О, зараза, — сказав. — О ясна зараза. Це… не може цього бути.

— Що? — спитав Доррегарай, під’їжджаючи. Біля нього Єнніфер, зістрибуючи з воза Рубачів, сперлася грудьми об скельну брилу, виглянула, позадкувала, протерла очі.

— Що? Що таке? — крикнув Горицвіт, вихиляючись із-за спини Геральта. — Що таке, Богольте?

— Цей дракон… золотий.

Не далі, ніж за сто кроків від кам’яної горловини узвозу, з якого вони вийшли, на дорозі до каньйону, що вів на північ, на злегка заокругленому невисокому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигнувши правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплітаючи хвостом передні випростані лапи.

У цьому створінні, в тому, як воно сиділо, було щось повне невимовної грації, щось котяче, щось суперечливе з його безсумнівно зміїним походженням. Безперечно зміїним. Бо створіння було покрите лускою, яка мала виразний рисунок і сліпуче виблискувала сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, що сиділо на пагорбі, було золотим, — золотим від кінчиків заритих у землю пазурів і аж до кінчика довгого хвоста, що легко ворушився серед будяків, якими заріс пагорб. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі золотисті кажанячі крила і так застигло, змушуючи захоплено милуватися собою.

— Золотий дракон, — шепнув Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!

— Не буває золотих драконів, курча макітра, — запевнив Ніщука і сплюнув. — Я знаю, що кажу!

— То що це таке сидить на горбі? — доречно спитав Горицвіт.

— Якась полуда.

— Ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказала Єнніфер.

— Це золотий дракон, — промовив Гілленстерн. — Справжнісінький золотий дракон.

— Золоті дракони бувають лише в легендах!

— Припиніть, — раптом втрутився Богольт. — Нічого гарячкувати. Кожен телепень бачить, що дракон золотий. А яка, панове вашмосці, різниця, — золотий, синій, срачкуватий[10] чи картатий? Він невеликий, упораємо його на раз-два. Кузько, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте знаряддя. Теж мені різниця, золотий, незолотий.

— Різниця є, Богольте, — сказав Кузька. — І то ґрунтовна. Це не той дракон, по сліду якого ми йшли. Не той, підтруєний біля Голополя, що сидить у ямі на золоті та коштовностях. А цей сидить на голій гузиці. То на холеру він нам?

— Цей дракон золотий, Кеннете, — воркнув Ярпен Зигрин. — Ти колись такого бачив? Не розумієш? Ми за його шкуру більше візьмемо, аніж витягли б зі звичайної скарбниці.

— Причому це не вплине негативно на ринок коштовного каміння, — додала Єнніфер, негарно усміхаючись. — Ярпен має рацію. Умова залишається в силі. Є що ділити, ні?

— Гей, Богольте! — вереснув Ніщука з воза, де саме гримів реманентом, риючись у ньому. — Що накладаємо на себе і коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

— А зараза його знає, панове вашмосці, — заклопотався Богольт. — Гей, чародії! Чи легенди про золотих драконів кажуть, як його забити?

— Як його забити? А звичайно! — раптом крикнув Козоїд. — Нема що довго думати, дайте скоро якусь худобину. Напхаємо її чимось отруйним і підкинемо гаду, хай би щез.

Доррегарай скоса зиркнув на шевця, Богольт сплюнув, Горицвіт відвернув голову з виразом огиди. Ярпен Зигрин масненько посміхнувся, взявшись під боки.

— Чого так дивитесь? — спитав Козоїд. — Берімося до роботи, тра врадити, чим напхати стерво, щоб гад чимскорше здох. То мусить бути щось страшно їдовите, отруйне або зігниле.

— Ага, — промовив краснолюд, далі посміхаючись. — Отруйне, паскудне і смердюче. Знаєш що, Козоїде? Виходить, що то ти.

— Що?

— Гівно. Гибай звідси, мештопсую, хай би мої очі тебе не бачили.

— Пане Доррегараю, — сказав Богольт, підходячи до чародія. — Покажіть кваліфікацію. Згадайте легенди й оповіді. Що нам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, гордовито випростовуючись.

— Питаєш, що мені відомо про золотих драконів? Мало, але достатньо.

— То слухаємо.

— То слухайте і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, можливо, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенд не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися того дракона. Зрозуміло? Збирайте манаття, торочте в’юки і вертайтеся домів.

Геральт був певен, що вибухне буря. Помилявся.

— Мостивий чародію, — обірвав тишу голос Гілленстерна. — Зважайте, що й кому кажете. Це король Недамир може звеліти вам, Доррегараєві, торочити в’юки і забиратися к дідьку. Але не навпаки. Чи це зрозуміло?

— Ні, — гордо відповів чародій. — Незрозуміло. Бо я — майстер Доррегарай і не буде мені наказувати хтось, чиє королівство займає територію, видиму з висоти гостроколу паршивого, брудного та смердючого укріплення. Чи знаєте, пане Гілленстерне, що коли я промовлю заклинання і зроблю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий корж, а ваш малолітній король — на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Гілленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, вхопив його за плече і обернув до себе. Ніщука та Кузька, мовчазні й понурі, висунулись з-за спини Богольта.

— Слухайте, пане магіку, — тихо сказав велетень-Рубач. — Послухайте, перш ніж почнете робити оті рухи рукою. Я міг би довго пояснювати, пане-вашмосцю, як я переймаюся твоїми заборонами, твоїми легендами і твоєю дурною балаканиною. Але не хочеться мені. То хай це тобі буде за відповідь.

Богольт відкашлявся, приклав пальця до носа і з близької відстані висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив, — як і всі, — морґенштерн на ланцюгу в лікоть завдовжки, якого у низько опущеній руці тримав Ніщука. Знав, — як і всі, — що час, потрібний аби кинути закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову начетверо.

— Ну, — сказав Богольт. — А тепер, пане-вашмосцю, чемно відійдіть убік. А як знову захочеться вам роззявити пельку, то одразу ж заткніть її собі віхтем трави. Бо як ще раз почую твоє скавчання, то попам’ятаєш.

Богольт відвернувся, потер руки.

— Ну, Ніщуко, Кузько, до роботи, бо врешті нам той змій утече.

— Не виглядає, щоб він збирався тікати, — сказав Горицвіт, оглядаючи передпілля. — Гляньте на нього.

Золотий дракон, що сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами, шмагнув землю хвостом.

— Королю Недамире та й ви, лицарі! — заревів він, наче мосяжна труба. — Я дракон Віллентретенмерт! Бачу, не всіх вас зупинила лавина, що я її, не хвалячись кажу, на голови вам спустив. Аж сюди ви дісталися. Як знаєте, з