Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

— Ви змогли спати, Жакліно…

— Авжеж. А ви, Жане-Луї?

Вона й не натякнула на снотворне (то була перша її таємниця перед коханим).

— А я, Жакліно, всю ніч думав про наше майбутнє. Ми про це ще поговоримо. Але спершу терпляче вислухайте те, що я вам розповідатиму.

— Клянусь життям, що слухатиму…

— Не вимагаю клятви від вас. Гаразд, годі жартувати. Ось уже близько півтора року тому, я ще тоді служив у війську…

… Як до Жоржа Маршана, батька Жана-Луї, прийшов один клієнт і попросив повести одну судову справу: кілька років тому він одержав у спадщину два фільварки — один в Алжірі, другий в департаменті Мени і Луари. Вирішив продати їх одному покупцеві, але той пізніше виявився поганим платником. Клієнт Жоржа Маршана, дуже довірлива особа, спершу не навів потрібних довідок. Пізніше переконався, що мав справу з хитрим спекулянтом, завжди готовим вдатися до будь-якої вигідної операції, не гребуючи найбруднішими методами — навіть обманом і підкупом. Старий Маршан дізнався від свого клієнта, що малоприбутковий алжірський маєток, на який важко було знайти покупця, мав бути вигідно викуплений державою; на його землях збиралися прокласти стратегічний шлях. У Мені й Луарі спекулянт робив ставку на американську військову базу, що розширювалася за рахунок навколишніх земель. Та маєтки не були викуплені так швидко, як він сподівався. Тому покупець став вередувати, не захотів остаточно розраховуватися. Лише під натиском Жоржа Маршана спекулянт змушений був виплатити потрібну суму.

— Я так детально розповів про ці речі тому, що вони дають певне уявлення про татового клієнта, людини, яка іноді переоцінює свої здібності в таких справах і яка частенько хитається між надмірною підозрою та надто великим довір'ям у стосунках із своїми партнерами. Отже, продовжую.

Наприкінці липня, цебто близько двох тижнів тому, наш знайомий, певне, вдячний за успіх попереднього позову, знову прийшов до тата. Цього разу йшлося про величезний маєток з трьох ферм і з лісом, який він ще до війни купив у одного літнього чоловіка за дожиттєву ренту. Одначе цей чоловік пізніше виявився надто довговічним, що викликало в нього підозру: чи не має він справи з підставною особою? Я допіру сказав вам, що той чоловік вагався між підозрою й довір'ям, не знаходячи правильного вирішення. Ви, певне, зрозуміли, що йдеться про вашого земляка — Робера Парана, а старий — ніхто інший, як Жером Гепра. Пан Паран хоче переконатися, що нинішній Гепра, якому він платить недоплачену ренту, є той самий Жером Гепра, що продавав йому маєток, а не підставна особа. Тепер ви зрозуміли, в чім річ?

— Авжеж.

— Мій тато сказав панові Паранові, що справді подібні історії траплялися, але це не його фах — розслідувати таку справу — і порадив йому звернутися до інших юристів. Він назвав кілька розслідувальних агентств, на які Робер Паран міг би цілком покластися. Одначе той не погоджувався. Безперечно, пан Паран мав підстави для підозри, бо знав, що старий Гепра заповів усе своє багатство Міжнародному інституту нежитю.

Довідавшись, що мова йшла про Персак, Жанові-Луї закортіло скористатися пагодою поїхати туди, аби зустрітися з Жакліною. Він запевняв дівчину, що часто думав про неї, його непокоїла її самотність.

— Я знав усе про вас із листів Анрі, він мені писав з Англії. Про це я ще вам не розповідав. Дуже хотілося відновити знайомство з вами, переконатися, що моя… приязнь глибока. Вважаю, що звичайна приязнь, безперечно, може здатися менш обачливою. Зрозумійте мене правильно.

— Ви дуже розсудливий.

Скориставшись нагодою, Жан-Луї попросив дозволу в батька й пана Парана взятися за це розслідування. Признався, що знайомий з однією родиною в Персаку. На запитливий погляд Парана відповів: «Родина Казів». «Вельмиповажна родина», — відповів тоді Паран.

— Якщо я правильно розумію, то це від нього ви дізналися все про родину Гепра, чим так здивували мене зразу ж після приїзду до Персака.

— Ви ще не раз будете дивуватися, запевняю вас.

І, змінивши тон, самовдоволено спитав, що за інших обставин, мабуть, таки б добре роздратувало Жакліну:

— Як вам здались мої американці?

— Але ж…

— Гадаєте, вони-досягли успіху?

— Ви в мене про це вже вчора питали. Я вам сказала, що вони чогось здалися мені не зовсім справжні.

— Можу запевнити вас, що вони цілком справжні. А щодо решти… невеличка хитрість. Про результати довідаємося в Парижі.

— У Парижі?

— Так, у Парижі. Однак вчорашні ваші відвідини Гепра дали деякі відомості… Паран сказав нам, що представники від Міжнародного інституту нежитю, буваючи у Франції, обов'язково навідуються до Жерома Гепра, приїздять поцікавитися його здоров'ям. Розумієте, його скарби ніяк не відважуються перекочувати до їхньої каси, бо старий не квапиться вмирати. Ось тоді мені й спав на думку один план, можливо, трохи легковажний. Мій приятель Ален Дагрон — до речі, ваш брат знайомий з ним — працює в одного імпресаріо. Він мовчазний, як стіна, але полюбляє жарти. Ален цілком удовольнився моїми невиразними поясненнями.

Під рукою Алена Дагрона працювали два американські чудові імітатори, які ні в чому йому не відмовляли. Звісно, обидва американці зналися лише з Дагроном, а Жана-Луї ніколи й у вічі не бачили.

— У свою чергу, Ален зовсім не знав Парана, — пропалив далі Жан-Луї, — йому я розповів лише про родину Гепра. Ми не розробляли якогось особливого сценарію. Наші герої мали тільки натякати на всі гадані деталі й факти з життя Жерома Гепра в США, а той уже мусив щось казати. Американці повинні були стежити, як реагуватиме на їхні натяки Жером, які ставитиме запитання. Розумієте?

— Так, Жане Луї. Але що, коли Гепра з чемності або побоюючись, що його зраджує пам'ять, навмисне вдавав, ніби згадує тих вигаданих осіб?

Жан-Луї вдоволено, як він тільки вмів це робити, всміхнувся.

— Жакліночко моя, сказати правду, в мене й гадки не було, що таким чином усе буде розгадано, я мав на меті тільки натрапити на слід.

— Тепер розумію, чому переговори виглядали трохи штучними. Одні речі Гепра згадував без особливих труднощів, а інших ніяк не міг уторопати. Тоді починав скаржитися на свою старечу пам'ять. Іноді мені справді здавалось, ніби він говорить про речі, яких зовсім знає, і навіть не приховує цього.

— Цікаво було б установити, де він згадував дійсні факти, а де говорив навмання. Коли я зустрівся в готелі з імітаторами, мені здалося, що вони справді досягли