Читати книгу - "Аукціон"

— Не відмовлюсь. Я сьогодні зовсім вільний, віскі звеселяє людину, чи не так?

— Біс його знає. Взагалі я не п’ю. Батько залякав. Суворий батько — тільки кава, скільки душа бажає, вдень: і вночі. А запросив я вас ось чого, пане Райхенбау… Мою Асоціацію цікавить робота друга вашої покійної сестри, фрау Анни.

— Я так і зрозумів, пане Вакс. Ваше прізвище зазнало скорочення? Ви були Ваксман або ж Ваксберг?

— Дідусь був якимось «маном», це точно, а в чому справа?

— Ні, ні, я далекий від расових забобонів, німці за це добре поплатилися після другої світової війни, просто, якщо ви мали в роду євреїв, мені буде простіше розмовляти з вами, діло явно торгове.

— Слава богу, ні. Часом мені здається, що мій дідусь був справжнісінький німець.

Райхенбау не стримав усмішки, похитав головою і запитав:

— Що вас цікавить у роботі Золле?

— Усе.

— Що ви знаєте про нього?

— Тільки те, що він зібрав унікальну картотеку культурних цінностей, викрадених у музеях Європи.

— Ким?

Фол погамував гостре бажання, що спалахнуло в ньому, відповісти: «нацистами, твоїми соратниками по партії, наволоч недобита», сказав лагідніше:

— Колишнім урядом Німеччини, режимом Гітлера…

— Я не дуже вірю цим чуткам, пане Вакс… Ну, та не в цьому суть. Є якісь пропозиції до Золле?

— Пане Райхенбау, ви добре знаєте, що Золле не захоче мати зі мною справи, він усі, свої дослідження передає росіянам…

— Це його право.

— Нехай так. А як же буде з тими грошима, що він їх обіцяє віддати вам ось уже три роки? Я маю на увазі п’ять тисяч марок, позичених у вас…

— Звідки вам це відомо?

— Це моя справа, пане Райхенбау. Я прийшов до вас з комерційною пропозицією, цілком реальною: ви передаєте нам копії його архіву, ми платимо вам п'ять тисяч марок.

— Пане Вакс, ваш дідусь не був німцем, — зітхнув Райхенбау. — Не треба вважати мене ганзейським йолопом з уповільненим мисленням. Архів Золле коштує кілька сотень тисяч марок, — щонайменше.

— Ви помиляєтесь. Більша частина його документів — це матеріали, які він ксероксував у нашому архіві, у форті Александрія. Нам відомі всі ті одиниці схованок, які він витребував для копіювання. Ми знаємо також, що він копіював у архівах Фрайбурга і Базеля. Це нас не бентежить. Йдеться про російські матеріали, про документи із Східного Берліна і, головне, про класифікацію архівів. Він витратив приблизно тридцять тисяч марок на все своє діло…

— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.

— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?

— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.

— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?

— Про продаж його архіву?

— Так.

— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.

— Ну, скажімо, за п’ятдесят.

— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.

— Чому?

— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?

— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…

— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…

— Я просив зустрітися зі мною, бо саме вас вважав обізнаною людиною, пане Райхенбау.

— Та годі вам… Ви думали, що я ладен на все за ті п’ять тисяч? Іти на все рисковано, пане Вакс, цей урок я дістав у минулому. Золле відчуває свою провину перед росіянами, поляками, французами, хоч він не воював — на відміну від мене.

— Ви теж не воювали, пане Райхенбау. Ви допитували французів перед тим, як їх гільйотинували…

— Ви молодші за мене, тому я позбавлений привілею вдарити вас.

— Б’ють, коли тебе справді образили. Я оперую архівами, пане Райхенбау.

Фол вийняв з кишені конверт, поклав його на стіл, підсунув мізинцем до Райхенбау, попросив у бармена рахунок і, підвівшись, сказав:

— Тут документи про те, як ви воювали в Парижі. Хочете скандалу — майте; погортайте на дозвіллі, я подзвоню завтра вранці. І не здумайте заперечувати факти: якщо ви були Райхенбоу, а стали Райхенбау, то істину легко встановлять свідки, їхні адреси в моїй записній книжці, вельми шановані пани з Парижа й Бордо.

З Рівом «містер Вакс» зустрівся на Еппендорфер-штрасе, поїхали в аргентінський ресторан, чудове «парижжя»[6], думаю, вам сподобається…

— Я жодного разу не був у аргентінському ресторані, — відповів Рів, розглядаючи огрядного, рвучкого в рухах чоловіка, який сидів поряд з ним у таксі. — Розповідають, що один наш ганзеєць купив землю на Фолклендських островах за три дні до початку війни, вклав у це всі свої гроші, попав під бомбардування і збожеволів від жаху…

— Вилікують, — відповів Фол. — Англійці вміють лікувати від божевілля. А парижжя вам сподобається, я певен. І вино там чудове. В аргентінців добре вино, краще за французьке…

— Де ви вивчали німецьку? — спитав Рів. — Ви прекрасно розмовляєте нашою мовою.

— В Берліні. Я там працював у центрі, де зберігаються документи на всіх нацистських злочинців. Починаючи з дрібних інформаторів гестапо й кінчаючи родичами Бормана.

— Як цікаво, — сказав Рів і довго відкашлювався, прикривши рот вузькою, сухою долонькою.

В ресторані вони сіли в кутку, щоб ніхто не заважав, причому, як здалося Фолу, не метрдотель повів їх, а Рів перший попрямував саме до цього далекого столика, на якому стояла свічка в товстому мельхіоровому свічнику на красиво вишитій салфетці: на білому полотні яскрава чорно-червона кайма, цілком у національному стилі.

Вино було теж з Аргентіни, рожеве, з бодег Мендоси[7].

Офіціант, як і належить в дорогому ресторані, налив вино Фолу, він покуштував, сказав, що чудове, потім налив келих Зігфріду Ріву, той трошки відпив, блаженно примружився; рука його ледь тремтіла, мабуть тому, що пальці міцно стискали тоненьку кришталеву ніжку.

— Добре вино?

— Дуже. Просто чудо! — відповів Рів.

— Парижжя вам сподобається ще більше, запевняю. Спасибі, що знайшли час для зустрічі. Для мене було дуже важливо побачити вас.

— Даруйте, але я не маю честі знати, хто ви.

— Хіба я не відрекомендувався? Пробачте, ради бога! Я працюю в сфері культури. Мене цікавить усе, що пов’язано з діяльністю пана Золле… А він же ваш родич… І — Ну, я не сказав би, що він мій родич. Ми підтримували