Читати книгу - "Дух Росії"

У примітивних спільнотах відокремлення "я" від "ми", однієї людини від маси, індивідуума від субстанції ще не завершилося. Одинак не живе своїми думками, а лише колективним розумом мас. Принципи моралі, права, релігії, політики відчуваються не як принципи власного "я" ("сумління". – Д. Д.), а як незбагненні за їхньою суттю постанови згори. Відповідно до цього в такій спільноті взаємини між окремими людьми чи їхніми групами і всіма загалом формуються своєрідно. Десь інде ці взаємини нормуються правом – імперативно-атрибутивними розпорядженнями, тобто такими, коли обов'язок одного фіксується свідомістю іншого як право цього останнього (наприклад, обов'язок відшкодувати борг. – Д. Д.). У примітивних спільнотах взаємовідносини між "я" і "ми" нормуються постановами однобокого, "етично" суто "імперативного" роду, тобто такими, за яких зобов'язання однієї сторони від іншої в жодному разі не уявляється як її (тобто цієї іншої сторони. – Д. Д.) право. Воно іншого роду, ніж у спільнотах з високо розвиненою правовою свідомістю. У примітивних спільнотах усі загалом лягають тягарем на окрему людину, немов всемогутнє божество, якого можна лише благати про милість, але в жодному разі від нього не можна вимагати свого права. Тут державні закони розуміються як норми моралі, а, навпаки, норми моралі сприймаються як державні закони. Тут, – пише Геґель – як норма моралі, так і норма права – закон, що керує окремою людиною немов зовнішня сила. Норми виконуються, проте тільки цілком показово, як правило, що накинене згори. Окрема людина підкоряється законам, проте не як та, що усвідомлює свою правоту, а лише як така, яка не знає, що чинить [18].

Відповідно до цього у спільнотах такого роду також цілком іншим є і засіб, яким здобувається колективне пізнання волі нації (в державі. – Д. Д.) чи загальної істини (у церкві. – Д. Д.). У розвинених спільнотах такий засіб – логіка і чітко визначена правова процедура. В Росії, як і в решти примітивних спільнот, відповідний засіб складається з нечіткого, інтуїтивного здогаду: принцип "одноголосності" на селянських громадських зборах ("мирской сход". – Д. Д.), в політиці – ідея безвільних зборів земських чинів ("земской собор". – Д. Д.), про яку ще в ХХ столітті дискутували в російській пресі, в релігії – примат наказу чи настрою володаря. Велика роль окремих людей чи їхніх вільних угруповань, почуття особистої гідності, власних прав і обов'язків, активність громадських організацій – це головні риси західної спільноти. Невпевненість і пасивність окремої людини, брак правового способу думок, цілковита відсутність незалежної моралі, яка тут заміняється наказами і ударами палиці, – це головні ознаки російської спільноти. Звідси – "selfgovernment" у найширшому сенсі на Заході і хаос або деспотизм – на Сході.

Цей примітивізм, ця аморфність у будові російського народного організму помітні в усіх сферах суспільного життя в московітській Росії: в соціальній царині, в родинній сфері, в політичному, релігійному житті і в житті розумової культури. Розглянемо їх за чергою.

Типовий взірець соціальної організації в Росії – "община", селянська спілка зі спільною власністю на землю, інституція, про яку безконечно сперечалися, проте якою захоплювалися як слов'янофіли, так і "західники", очолювані О. Герценом, як прибічники царату, так і його непримиренні вороги – соціалісти. В общині цілковито зникає окрема людина. Стосовно всіх загалом вона не має жодних прав. Ніщо не є її власністю; навіть шматок поля, який вона обробляє власними силами, належить їй тільки тимчасово, щоб завтра його в неї знову забрали. Община може вивести зі свого складу будь-кого зі своїх членів, і навіть не через злочин, а за провину чисто індивідуального характеру, наприклад, через алкоголізм; кожного вона може змусити сіяти чи садити на своїй землі те, що їй подобається. Так це було в Росії перед революцією 1917 року, а після цього – в колгоспах та радгоспах.

Особистісне зусилля, особистісне мислення тут непотрібні, і тому вони не в пошані. Викорчуваний винятково власною працею ліс за наступного перерозподілу землі може потрапити до нероби – внаслідок принципу, що всі перед усіма рівні. "Моє" в жодному разі не відокремлене від "твого"; завтра те й інше можуть помінятися місцями. Община не знає незалежних від колективу прав окремої людини, назва яких звучить – "власна робота". Настільки ж мало людина знає про особисті обов'язки. Тут, де панує кругова порука, відповідальною за плату податків є не окрема людина, а весь колектив. Само собою зрозуміло, що все це не порушує своєрідної розважності московітського життя селян, але ця розважність належить, якщо застосувати термінологію Геґеля, лише до "здорового глузду", а не до "інтелекту", отож не до "впевненого в собі розуму" [19].

Здоровий глузд общини аж ніяк не є плановою організацією вільного колективу, а тільки автоматичним устроєм, якому окрема людина, не розуміючи його, підкоряється безвольно і черство.

Один із таких устроїв, – пише досить добрий знавець російського народного життя, росіянин Гліб Успенський, – наявний також у тваринному царстві. "Сазан у Волзі, що живе за сільською спільнотою, як і російські селяни, також має своїх обранців, своїх посланців, своїх депутатів. Останні зазвичай пливуть попереду своєї громади і, коли натрапляють на виставлену рибалками навскіс річки загату, то її міцність спочатку випробовують носом; потім впираються в неї боком, тоді намагаються її перестрибнути; а коли все це нічого не дає, депутати повертаються назад і рапортують громаді. Збори громади сазанів колективно вирішують долати загату об'єднаними силами, і, справді, цілий косяк, добряче розігнавшись, кидається на загату і штовхає її колективною пащею. Багато хто гине, але решта протискується крізь дірку і рятується" [20].

Схожу громаду, за Г. Успенським, формує російська община, де кожен член живе колективною мудрістю маси. Кожен член такої організації (як приміром Платон Каратаєв з "Війни і миру" Толстого. – Д. Д.) – "тільки складова частина, окремо він – ніщо": він не володіє індивідуальними переконаннями чи світоглядом. Немов фігури на шахівниці, кожен з них рухається, слухаючись руки гравця, залежно від певних правил; проте покинутий на самоті, зі своїм власним розумом, він залишається нерухомим і перекидається. "Все здатне зробити таку часточку, – пише Успенський, – якщо його вирвати зі звичних умов; тому що звикши беззастережно скорятися чужій волі, воно готове на все. "Йди і закуй в кайдани!", "йди і