Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

— Очкарик! — часто кричала вона, коли знаходила за газовою плиткою недопалки. — Курва-очкарик! — додавала вона і телефонувала його мамі.

Мама Фріла була приємною, культурно та всебічно розвиненою жінкою. Вона викладала у школі мистецтв гру на фортепіано, захоплювалась Чеховим та Набоковим, Шопеном та Шубертом. Вона постійно скаржилася на головні болі і показово гидувала Віталіком.

— Алєу! — кричала у слухавку Надія Олександрівна. — Це хто! Любов… е-е…

— Андріївна, — казала Любов Андріївна.

— Алєу! — не заспокоювалась мама Вія.

— Так-так, — спокійно відповідала Любов Андріївна, — я вас слухаю.

— Ваш очкарик… — починала Надія Олександрівна.

— Хто-хто?

— Очкарик ваш! Андрюха! Попрокурював мені все.

— Нічого не розумію, — нічого не розуміла мама Фріла.

— Пообкурював мені всі пороги, тьху, пооббивав пороги, все пообкурював. Я не хочу, щоб ваш син псував мого сина. Він у мене і без того, Господи прости, придурошний. Ви розумієте, я нещасна жінка, а в моєї сім'ї потреби…

— Я перепрошую, однак маю невеличкі сумніви стосовно того, що хтось когось псує.

— Алєу! — закипала Надія Олександрівна.

У тих випадках, коли несподівано з села приїжджала мама Вія і Дядьсірьога, ми намагалися поводити себе більш-менш невимушено. Звичайно змітали розсипану на столі траву, кудись ховали порожні пляшки, однак почували себе цілковитими хазяями, а чому ні? Ми в цій квартирі прожили більше, ніж її власники, я маю на увазі Надію Олександрівну та Дядьсірьогу. Іноді Толян починав зариватися.

— Ви взагалі не маєте права нависати на Віталіка! — кричав він. — Ви розумієте? Залишивши йому на життя дванадцять гривень, ви не з'являлися тут два місяці. Хто його годував? Хто допомагав йому у скруті? Ви? Чи, може, Юра?

— Який Юра? — не розуміла мама Вія.

— Неважливо який. Це я так, до слова, — трохи попускався Толік, але потім знову запалювався і продовжував: — Коротше, не ви і не Юра. Тому ми маємо цілковите право бути тут, у цій квартирі. Так що давайте робіть свої справи і звалюйте.

Надія Олександрівна намагалася хоч якось збагнути ситуацію, поставити себе на наше місце, а нас — на своє, і в неї нічого не виходило. Блядь, думала вона, якісь малолітні ублюдки тут розпоряджаються моєю квартирою, виганяють мене, власницю, і ще в чомусь звинувачують. Твою мать, думала вона, що вони взагалі собі дозволяють?

У принципі, вона була права. Чотири сцикуни перетворили її квартиру на кубло, вертеп розпусти та алкоголізму, навіть попередній власник, той доходяга, не міг собі такого дозволити, що дозволяли собі ми. Надія Олександрівна закочувала скандал, який плавно перетікав в істерику.

— А ти чого мовчиш? — питала вона свого чоловіка. Дядьсірьога явно боявся. У глибині душі він був за нас.

— Гуляють хлопці, то нехай гуляють, — розводив руками Дядьсірьога.

Зрештою ми були вимушені покинути Віталіка на кілька днів, поки його мама перебувала на нашій території. Через деякий час Вій видзвонював нас і казав, аби ми приходили.

— Слухай, Віталя, — якось запитав я його. — А тобі ніколи не хотілося побути самому? Ну, я не знаю, помислити, подумати, зважити все, ну, ти сам як психолог знаєш, що у людини є така потреба — побути на самоті, ну, ти розумієш? Самому побути.

— Самому? — дико глянув на мене Віталік.

— Так, самому.

— Не знаю, — відповів він.

І в його відповіді маскувалася ціла низка різних аргументів, чому він не залишається сам. По-перше, він до нас звик, так, як звикають до своєї сім'ї або до собаки, ти ж, врешті, не скажеш своєму псові, слухай, барбос, давай піди погуляй, я тут побуду на самоті, помислю трохи. А по-друге, у нього ніколи не було грошей, і за який хрін він купуватиме собі їжу, бухло, цигарки? І взагалі, хто був би розрадою в його обмеженому, повному нікчемності житті, хто б підтримував його в різних, не надто приємних ситуаціях, хто б купував йому крем «Арко» та реанімував після важких запоїв?

Чому ми жили саме так, зараз сказати напевно ніхто з нас не зможе. Навіщо ми псували свої шлунки «мівіною» та смаженою картоплею, навіщо викурювали по три пачки цигарок на день, порсалися в багні, які надприродні сили розкидали нас на межі нашого дитинства та дорослості, чому кожен день ми прокидалися в похміллі, з жовчним присмаком у роті, і взагалі, чому ми не могли купити собі хоча б дешевого грузинського чаю, а пили цей гидкий шлунковий збір номер три, від якого у нас постійно була печія?

8

Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло.

Найрозважливішим у цьому був Толян. Тоді йому було дев'ятнадцять, а його дівчині, якщо її так можна назвати, — сорок. Я вже не пам'ятаю, де вони познайомилися, здається, у тролейбусі. Толян іноді любив заводити знайомства у тролейбусах та маршрутках. Як я вже казав, їй було сорок. Не знаю, можливо, суворість та перманентна депресія виникла у Толіка саме через неї, Михайлину Вікентіївну?

Саме так звали цю жінку.

Михайлина Вікентіївна працювала редактором у місцевій газеті рекламного та афішного характеру, писала якісь поздоровлення різним фірмачам, депутатам міськвиконкому, просто поважним людям, які свого часу, на початку дев'яностих, замутили собі общак і зараз були чесними підприємцями. Одного разу Михайлина Вікентіївна навіть упхнула одне оповідання Толіка про сорокарічного самогубцю.

— Толян, — питали ми, — а звідки ти знаєш про сорокарічних самогубців?

Толян дуже болісно сприймав усі критичні зауваження стосовно його оповідання, іноді навіть ображався і казав, що ми підараси. З цим ми не могли погодитись, однак знали про хворобливе самолюбство Толіка й іноді вважали за потрібне промовчати, аніж сперечатися.

Усе в них йшло нормально, якби не один нюанс. Цим нюансом був підданий республіки Туреччина Орхан, другий чоловік Михайлини Вікентіївни. Сказати, що він ревнував, я не можу, та, певно, і ніхто не зможе, однак у Орхана були свої принципи і свій резон повийобуватись. По-перше, той турок боявся за квартиру, в якій мешкав з Михайлиною, він же не знав, що Толік керується виключно романтичними почуттями і що йому абсолютно начхати на двокімнатну квартиру в центрі. По-друге, Орхана давила жаба, що його дружина обрала дев'ятнадцятирічного хлопця, а не його, волохатого мужика. Ні, це не була ревність. Його просто давила жаба.

Іноді траплялися неприємності. Орхан телефонував Толіку і погрожував.

— Ти, підор, — казав Орхан, — я тєбя спалю.

- І як ти це зробиш? — відповідав Толян.

— Я спалю твою маму.

— Спробуй, — спокійно казав Толян, хоча особисто я був би трішки обережнішим.

— Я спалю твою маму вмєстє с полотєнцамі! — кричав Орхан зі страшенним акцентом.

Мама Толяна на ринку торгувала халатами та рушниками.