Читати книгу - "Згори вниз. Книга страхів"

- Нехай буде.

- Але повидумують собі! Спати їм сі не хоче. Що може бути ліпше за спаннє. Добра робота, добрий харч, добра жінка та й добре спаннє!

Коли я поверталась назад додому, то зустріла голову сільської ради - вуйка Івана - не дуже старого чоловіка, який завжди носив піджак від костюма. Він ніколи до мене не говорив, а тут раптом сам підійшов.

- Дівче, а ти з міста, нє? - сказав мені.

- З міста.

- У містах всі кінчають університети, нє?

- Дехто.

- А ти маєш університети?

- Маю.

- А бомагу маєш, де би це сі писало?

- Ні. Залишила в місті.

- Ну та то не біда. Видно і так, шо маєш університети, - вуйко Іван запнувся. - Ади тиснуть на мене, аби в селі бібльотека була, та най би була, хіба я що кажу? Але ніхто не хоче там сидіти. А ти би не хотіла? Бібльотека вже кілька год заперта, десіть або й білше. Книжки як заперли, та й так туди ніхто сі не навідував. А тепер ти би там сиділа та й книжки стерегла, бо діти ходити все одно не будуть, я їх знаю, але так, аби було. Ну то як?

- А мені щось будуть платити?

- Аякже! Двісті рублів. І ще трохи знімуть, але сто п’яддисєть будеш мати точно.

Я мовчала.

Що? Мало? - вуйко Іван трохи збентежився. - Та пі би там була не кожен день, по через день. Раз на тиждень хоц би.

- Добре.

- Ади, - втішився вуйко Іван, - на тобі клуч, - він вийняв з кишені піджака один маленький ключик і дав мені. - Я тобі зараз покажу, де бібльотека. Недалеко. Півгодини і будем там.

- Не треба мені показувати. Я знаю, де вона.

З

Як по правді, то в Дземброні зовсім мало дітей. За своє теперішнє життя я бачила двох-трьох, не більше. Може, вкупі назбирається десять. Більшість жителів - старі і зовсім старі.

Діти, як правило, пасуть на полонинах корів і овець. Виходять туди навесні і повертаються додому аж під осінь. Живуть на полонинах у крихітних хатинах з ліжком і пічкою. Я бачила таких двох хлопців, обдертих, чорних від бруду, коротко підстрижених, жвавих.

Я не кажу, що це погано - бути таким обдертим і брудним. На полонинах іншого не треба. Якби я була на їхньому місці, то виглядала би не краще. Щось у цьому є навіть приємне: бути таким брудним і таким жвавим.

Я дала цим двом хлопцям шоколаду. Вони підійшли на безпечну відстань, обережно взяли шоколад і чемно сказали: «Дякую». Вони поважали мене, бо я була чужинкою. Остерігались мене, навіть трохи боялись, як бояться невідомої хвороби.

Я тоді, коли зустріла хлопців на полонині, була знайшла три білих гриби: великого, меншого і найменшого. Гриби також віддала хлопцям.

Важко уявити, щоб такі хлопці ходили до бібліотеки, їм не потрібні книжки, і я так само можу це зрозуміти. Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути.

А втім, мені би хотілось, щоб діти приходили до мене в бібліотеку. Якщо вони не вміють читати, я би читала їм сама. Вони би сиділи в рядок, а я би читала вголос, з інтонацією, як я вмію.

Коли десь працюєш, то хочеться бачити наслідки своєї роботи. А так - сидіти в бібліотеці, як голодний забутий привид - мене не тішить. Я приїхала сюди все змінити - навчитись бачити і жити, а таке було би продовженням порожнечі і безпліддя, з якими я народилась і з якими не хочу перейти у інші світи.

4

Я була малою, дуже малою.

Коли Франьо гнав попри наші ворота свою ідеально білу корову на пасовисько, я кинула в корову камінь. Камінь попав у живіт. Корова підскочила, а потім пішла далі. Бувають такі люди, які часто б’ють своїх корів, а Франьо ніколи не бив. Він її мив у бані. Гладив її, чесав, а корови чесання люблять більше за все на світі.

Тому Франева корова, яка від народження не знала, що таке батіг, патик чи камінь, сама не зрозуміла, що то було. Що я спеціально, аби зробити їй боляче, пожбурила каменем просто їй в живіт.

Я відразу сховалась за паркан, але Франьо мене все одно помітив.

- Нехай помічає, мені що до того, - казала я собі. - Він мене обдурив, а я кинула в його корову камінь. Око за око.

Я боялась, що Франьо прийде до моєї баби жалітися, тому пішла на цілий день до сусідських дівчаток, які жили в Коломиї, і так само, як я, приїжджали до своєї баби на літо. Ці дівчатка - Інна і Оля - робили капості іншим значно частіше, ніж я. Вони нишком били Іванку - свою малу і вредну двоюрідну сестру, крали в старого Федора з городу найкращі соняшникові голови, крали черешні і полуниці, хоча якраз в них черешні були найбільші і найсолодші.

У товаристві коломийських бандиток мені ставало легше забути про свій камінь. Більше того, я все дужче ненавиділа Франя, і камінь вже не задовольняв мене. Я прагнула страшнішої помсти за скрипку і за силос, який так ніколи і не привезли на вокзал.

Франьо бачив, що я плекаю в голові план помсти, але нічого не казав. Він продовжував жартувати і підсміюватися, що лютило мене ще більше.

- Через камінь, який ти кинула в корову, - казав він мені, - корова стала доїтися фіолетовим молоком. А то молоко таке смачне, якби ти тільки знала. Файно тобі дякую за камінь. Якби ти ще раз каменем фурила, то, може, молоко стало би іншого кольору і корова сі доїла геть чисто сметаною.

- Вуйку, - відповідала я плачучи, - нащо ви мене зачіпаєте?

- Ади, а що я сказав? Я тільки подякував, що ти кинула камінь, та й фертик.

У Франя на подвір'ї ріс величезний ясен з обрубаною кроною. Кожного року на той ясен прилітали гніздитися лелеки. Франьо дуже цим гордився, він казав, що лелеки не гніздяться, де прийдеться, вони ретельно вибирають собі подвір'я, на якому нема сварки і злих намірів. Франьо спеціально викинув на ясен лелекам шину від колеса вантажівки, щоб птахам було легше вити гніздо.

Одного разу, коли Франьо пас корову, я вилізла на ясен і перекинула шину з лелечим гніздом. Було літо. Ніхто з дорослих