Читати книгу - "Друга планета"

Нас понесло ще швидше, величезна деревина, на якій ми пливли, враз розвернулася і з тріском врізалася в скелю. Мене різко шарпонуло, але я втримався. Відчував, як вібрує під ногами могутній стовбур, опираючись шаленому потокові, а потім нас знову розвернуло, і деревина, зачепившись одним кінцем за скелю, а другим за берег, стала впоперек течії. Велетенська хвиля накрила нас з головою, намагаючись одірвати від стовбура, жбурнути геть…

Тітка Павлина щось кричала, але я нічого не міг розібрати — так страшно ревла вода. Тоді вона показала рукою у бік берега.

Я глянув туди: наша деревина, зачепившись віттям за берег, повільно сповзала донизу. Ще кілька хвилин — і течія знову підхопить її, кине у водоспад. А попереду, перескакуючи з гілки на гілку, пробиралася до берега темна Жорчина постать.

Я ще раз оглянувся на тітку: чіпляючись за гілля, вона просувалася до мене. Тоді я теж став пробиратися до берега.

Вода перекочувалася через стовбур, весь час намагаючись змити мене. Деревина сповзала все нижче й нижче: ось-ось вона зовсім одірветься, і тоді нас уже ніщо не врятує…

Врешті добрався до берега, одразу ж упав. Все у мені огидно тремтіло, перед очима пливло. Мене канудило. Я лежав, боячись оглянутися назад, на потік: а що, як тітка Павлина зникла у водоспаді?

— Живий?

Тітка Павлина! Викручує волосся, обтрушується від води.

— Ну, тепер житимемо тисячу років!.. Пішли глянемо!

Я не встиг спитати куди, а тітка вже дерлася на скелю. І ми, хоч-не-хоч, полізли за нею.

Стояли на скелі й дивилися з острахом під ноги. Зриваючись із стометрового порога, велетенська маса води з ревом падала донизу. Там вирувала, злітала вгору, люто пінилася, і там уже була наша деревина. Її крутило, жбурляло, мов тріску, — ось вона зовсім пірнула під воду і щезла.

Потім ми обернулися в бік джунглів. Звідси, з цієї високої скелі, видно було, які вони безконечні: суцільне зелене море, тільки ген-ген аж на обрії червоніють гори.

— Далеченько ж нас занесло, — мовила тітка Павлина. — Та нічого: як добре будемо йти, то завтра доберемося до місця… Як, хлоп’ята, згодні?

Ми похмуро відповіли, що згодні. А що нам робити? Не лишатися ж на оцій скелі, поки й з голоду помремо!

Мені одразу ж захотілося їсти. Так захотілося, що хоч каміння гризи!

І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!

— Пішли! — скомандувала тітка Павлина. — Поки почне смеркатися, треба пройти хоч з десяток кілометрів.

Їй легко було казати: “пройти”. Тільки ми спустилися з скелі, тільки занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Вода тут, мабуть, не висихала ніколи, ноги весь час роз’їжджалися в сирій глині, чіплялися за коріння. Скрізь, куди оком не кинь, — велетенські стовбури дерев, оброслі мохом, обплетені ліанами, а високо вгорі — щільне шатро, що майже не пропускає проміння. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. Я бреду і бреду, ледь переставляючи ноги, і все в мене аж пухке: і голова, й руки, і груди.

Жорці ж дістається ще більше. Він набагато нижчий од мене і часто бреде у болоті по пояс.

А в животі аж кавчить — так хочеться їсти…

І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід…

При згадці про Джека в мене сльози навернулися на очі: так стало себе жалко! І на Джека образа запекла: сидить, мабуть, зараз у чистій квартирі, а ти міси тут болото.

— Відпочинок! — оголошує тітка Павлина. — П’ять кілометрів ми вже подолали…

Хи, п’ять кілометрів! Звідки вона знає, що п’ять кілометрів?

Дивлюся на тітку Павлину вже з люттю: мені здається, що вона навмисне нас сюди затягнула. Аби ми отут мучилися з голоду.

Тітка Павлина витирає тим часом корінь, що витикається з болота, запрошує:

— Сідайте, хлоп’ята! Тут сухіше.

— Не хочу! — відповідаю похмуро.

Вперто стою долі, хоч ноги просто підламуються.

— Не хочеш, як собі хочеш. А ми з Жорою посидимо.

Тепер я уже лихий і на Жорку. Він одразу ж примостився на корені. І не дивився б на них!..

— Ну, рушили далі, — трохи спочивши, мовила тітка. — Вже недалеко.

“Ага, недалеко! Цілих п’ять кілометрів! Вам добре іти: ви посиділи!..”

Бреду понуро за ними. І вже нічого довкола не бачу. Появися оте держи-дерево, не звернув би на нього жодної уваги: попер би прямо на нього.

— Галявина! — вигукує тітка Павлина. — Хлоп’ята, галявина!

Попереду й справді світлішає. І під ногами немає болота. Тільки мох та перепріле паліччя.

Високо піднімаючи ноги, Жорка біжить на те світло. Він завжди отакий: як тільки щось побачить цікаве, так одразу ж забуває про втому. Ми й дійти не встигли, а він уже видерся на високе дерево, що росте посеред галявини.

— Віть’ю, лови! — І жбурляє донизу довжелезні зелені ковбаси.

— Схоже на банани, — каже тітка Павлина. Піднімає метрову ковбасу, нюхає, пробує сколупнути тверду лискучу шкірку. — Жоро, їх їсти можна?

— Можна!

Примостившись на гілляці, Жорка наминає, тільки шкірки летять на землю.

— Ну, якщо можна їсти… — І тітка рішуче впивається в банан зубами.

А в мене одразу ж — повен рот слини. І спазми у животі.

— Вітю, чого ж ти?

Піднімаю одну із ковбас, — ого, яка важкенна!

Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Мов ананас, але набагато духмяніший. М’якушка ніжна-ніжна, так і тане в роті.

Ум’яв майже всю “ковбасу”. А Жорка знову гукає згори:

— Віть’ю, лови ще!

— Не хочу!

Я вже на них пересердився: на Жорку й тітку Павлину. Вони обоє хороші, то я просто так…

— Тут і заночуємо, — вирішує тітка Павлина.

Зібрала всі банани докупи, склала під деревом.

— Рвіть, хлоп’ята, траву!

Ми із Жоркою, який спустився з дерева, швидко нарвали трави, наносили цілі оберемки. Тітка Павлина вимостила — постіль, кращої й не треба!

Полягали рядком. Лише зараз відчув, як натомився. Тіло болить, м’язи судомлять. Хочеться спати, а заснути не можу. Тільки очі заплющу, так і бачу то болото, то воду. Отой скажений потік.

Крутився, вертівся — ліг прямо на спину.

Небо високе-високе і