Читати книгу - "Знаки карпатської магії"

Звідтоді ґазда всім наказував, аби-сь не лаялися з мольфаром...

Ця бувальщина - яскрава ілюстрація до стосунків мольфара з людьми та до розуміння мольфарської діяльності в цілому. Мольфара поважають і побоюються, до нього йдуть на поклін, коли є нагальна потреба. Його задобрюють і винагороджують, коли він допомагає. Мольфар якщо й призначає платню за свою роботу, то тільки після зримого результату. Якщо людина дотримується домовленостей - усе гаразд. Якщо ж замовник намагається перехитрувати мольфара, то розплата теж настає дуже швидко. Причому в такій формі, щоб для господаря раз і назавжди стало все зрозуміло.

Подібні бувальщини розповідають і про Гоя із Шешор, який був одним із останніх Великих Мольфарів. Одну з таких історій мені розказали в Косові.

ішли якось до Гоя дві куми. Взяли, як годиться, дарунки (гуцули навіть сьо-"“годні рідко розплачуються з мольфаром грішми, частіше — харчами чи іншими гостинцями). Ідуть дорогою та й гомонять.

Одна з жінок і каже: «А може, то все неправда, що про діда говорять? Може, він і не вміє нічого?» А вона несла мольфарові кошик яєць. Та й вирішила: «Не понесу йому всіх яєць». Відібрала трохи яєць із кошика, сховала їх край дороги у бур’яні, лопухами прикрила. Та й пішли жінки далі. Прийшли на дворище до Гоя. Він спершу прийняв одну жінку, а до тієї, що не вірила, каже: «А з тобою й говорити не хочу. Не вірила мені? Називала старим брехуном? Яйця сховала? Тог йди собі геть. І яєць теж узяти не зможеш», у Ідуть куми назад, дійшли до місця, де були г яйця сховані. Жінка тільки туди, щоб узя- і ти, — а там замість яєць гадюки... J

Обидві ці історії досить типові та вказують на одну цікаву річ. Цілком імовірно, що в обох випадках мала місце «мана», ілюзія, якій піддалися очевидці, герої бувальщин. Відомо ж, що запорожці-характерники теж уміли «пускати ману», відводити очі ворогам, щоб врятувати своїх побратимів або отримати перевагу в нерівному бою. А карпатські мольфари в мирний час використовували це вміння для зміцнення свого авторитету. Тим більше, що прості люди завжди з осторогою чи деякою зневагою ставилися до людей, які не працювали на землі й біля худоби. «Робота» ж мольфара, як правило, з

першого погляду непомітна, тож їм і доводилося використовувати деякі свої вміння для підтримання престижу серед односельців.

Взагалі, спеціалізованих мольфарських мистецтв налічувалося більше десяти видів.

Були спеціальні мольфари «від внутрішніх хвороб». їх прозивали «бабиці». Так у народі називали шлункові хвороби, тож від цього пішла й назва різновиду мольфарсько-го мистецтва. Такі хвороби, як сказано в примівці, можуть бути «з води, з землі, з нужди, з роботи». Важливою складовою мольфарського мистецтва було й ворожбитство. Ворожбитами називали магів, які спеціалізувалися на ворожінні, віщуванні, передбаченні долі. Такий мольфар тлумачить по зорях сни, відводить лихо, за особливими книгами провіщає майбутнє.

До речі, про книги. Зараз в ученому світі їх зазвичай називають апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці «чарівні книги» створені богами в незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали ті, кому вони належали, - волхви, чародії, згодом ворожбити й мольфари. Вони записували до книг народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці «апокрифи» -то частини великої Чорної Книги, яка «з на-щада світу» зберігалася у Вирії, під золотим Алатир-каменем.

Вважалося, що, помираючи, чародій мусить передати наступникові разом із даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей із магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.

До наших днів дійшли назви та приблизний зміст кількох із таких «Чорних Книг». Наприклад, «Врата Аристотеля» - збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, «Громник» - передбачення погоди, врожаю, подій за допомогою спостережень за громом і блискавкою20. Популярним апокрифом був «Зелійник» - опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також «Колядник» - прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво випадає на середу - зима буде довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією «таємною книгою» був «Путник» -книга про зустрічі, що суджені людині21.

Але найбільшої слави зазнала «Зодія» або «Зодій» - збірка астрологічних відомостей про вплив зірок на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молоді літа ходили до мольфарів ворожити про майбутнє саме на цій книзі22.

‘краз закінчилась друга світова війна. 'Чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому? Старі люди порадили їй піти до Гоя із Ше-шор: той старий ведун мав славу на всі гори як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всю Верховину не знайдеш.

Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї — тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом — сидить

господар. І тут дівчина глип на піч — а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася — для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не виказати, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не вдавала байдужості, все одно погляд тягся до дивної істоти. А воно сидить — і вмивається та очима світить.

А Гой устав з місця, підійшов до дівчини й суворо мовив: «Іди геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...» І виштовхав її з хати.

І тоді вона вирішили піти до іншого діда, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти «всеньку долю світу білого». Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав розгорнути величезну книгу.