Читати книгу - "Українські народні казки"

Але товариш перегородив йому дорогу. В його руках сокира, — й не знати звідки роздобув її, — і почав рубати цареву карету. Молоді постовпіли. Думають: розум втратив. Але не кажуть нічого.

Як порубав усе на тріски, царевич проговорив:

— Досі я завжди тебе слухав, і добре було. А тепер сумніваюся у тобі. Ти все чиниш проти мене і проти волі мого няня. Й ганьбу мені робиш перед високими особами. Як так і далі буде, можемо розійтися. Нашій дружбі настане кінець!..

— Я тобі добра хочу, — каже вірний товариш. — Ти мене слухав і не шкодував. Дай слово, що ще одну пораду послухаєш.

— Ні! Як такі будуть поради, не можу тебе слухати…

І з тим рушили далі. Ідуть, ідуть… Дійшли до столиці, де жив царевичів старий. А перед містом і сам цар з великою процесією зустрічає сина та невістку. Почав їх обнімати, цілувати, а тоді на радощах передає молодим пакунок. А в пакункові шабля із золотим поясом — для сина — і золотий пояс з самоцвітами та дорогі персні — для його дружини.

Молоді аж цвітуть з радості. Але тої хвилини підскочив друг царевича, вихопив пояс з шаблею із рук свого товариша й золотий пояс та персні з рук молодої жінки, кинув на землю і посік.

Старий цар, молода пара і всі присутні аж пополотніли: такі дорогі подарунки знищив! Царевич злий, а його жінка плаче з жалю та ганьби.

— Нічого, нічого, — каже старий цар, — се діло вдома розберемо. А тепер, сину дорогий, і ти, невістко, ходімо до мене. З радістю вас приймаю, як батько.

І повів їх у свої палати. А приятель царевича — за ними, без слова, як німий.

Старий цар приготував велику гостину, ніби синові й невістці друге весілля правив. На гостині були й міністри, й командири, й судді, всякі високі урядовці. Їдять, п’ють, веселяться. Коли ж гостина була в розпалі, старий цар піднявся:

— Слухайте, чесні гості! Я, батько, відпустив своєму синові провину. І

з дорогими подарунками його зустрічав. А мій син замість подяки мене зганьбив — золоті й сріберні подарунки перед очима всіх понищив. Най відповідає за такі свої вчинки!

— Так, так! — закричали. — Най відповідає!

Царевич встав і каже:

— Я не хотів свого нянька ганьбити та його подарунки нищити. То все вчинив мій помічник. Спитайте його…

Всі очі обернули на помічника. Той дотепер мовчав, а зараз заговорив:

— Так. Я все знищив своєю рукою. І якби таких подарунків було більше, я й оті понищив би. І не каюся. Що вчинив, за те відповідаю.

Тоді старий цар каже:

— Всі чули, що признався. Розсудіть це діло. А після суду гостину продовжимо.

Й судді одноголосно заявили, що помічник заслужив смерті.

— Та і я так думаю, — погодився цар. А в думці звідав себе: «Звідки оцей чоловік знає мої секрети?»

І наказав серед двору поставити шибеницю. Повели під неї засудженого. Судді посідали на свої місця і ще раз прочитали винесений вирок.

— Я не боюся смерті,— заговорив приятель царевича. — Я помру, але своєму другові, із котрим ріс змалку, врятував життя.

Сказав і кладе голову в мотуз:

— Вішайте!

— Почекайте! — закричав царевич. — Якщо зберіг мені життя, то най розповість як!

Тоді помічник розказав, що почув від воронів. Але, як тільки ці слова договорив, до колін стався соляним.

Далі сказав, що почув від соколів. І тої ж хвилини став соляним каменем уже до попідплеч.

Як розповів те, що чув від орлів, катові вже не було кого вішати, — перед ним стояв соляний стовп.

Люди зі страху аж помліли. Одні проклинають царя, інші йойкають над помічником. А цар із ганьби втік у чужий край.

Царевич поклявся, що доти не заспокоїться, доки не знайде ліки, аби врятувати товариша.

Минуло півроку. І якось царевич натрапив на жінку, яка йому порадила, куди йти по ліки:

— Ти, сину, знайди Долю. Сама Доля нічого не вдіє, тільки 'її донька допоможе. Але я не знаю, де та Доля, — шукай її по цілому світі.

Царевич почав готуватися в дорогу.

Дружина умовляє:

— Чоловіче, вже не допоможеш! Товариша вже не воскресиш, а собі знайдеш біду. Не ходи нікуди, заспокойся.

— Ні! Не заспокоюся ніколи! Мушу знайти ліки!

І того ж дня рушив у путь. Іде і всюди розпитує:

— Де буває Доля з дівчиною?

Ніхто не може відповісти. Коли вже десь із півроку поблукав по світу, натрапив на млин і тут заночував. Як сіли вечеряти, мельник його питає:

— А куди ти йдеш?

— Шукаю Долю та її доньку, — і розповів усе, чому ходить по світу. — Чи ви за них не чули?

— Не чув, хоч і мені вони дуже потрібні. Будь добрий, як знайдеш їх, позвідай і за мене. Сім каменів мелють — усього є вдосталь, а спокою не маю. Що мені робити?

— Добрі, спитаю.

Переночував у млині, а рано — далі в путь.

Другого вечора припросився на ніч до хижі, де жили три дівчини. Хижа чистенька, дівки прядуть. Прийняли вони подорожнього, розговорилися з ним, розповів свою біду. А рано, як прощався, його попросили:

— Позвідайте Долю і за нас: чому ми такі красні та робітні, а не віддаємося? Що нам треба робити, аби ми вийшли заміж?

— Добрі, позвідаю й за вас.

Йде далі. І дійшов до великої ріки. Броду нема, вода глибока. Став із собою говорити, а ріка озвалася:

— Як знайдеш Долю, спитай і за мене: чому в мене немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?

— Добрі, позвідаю й за тебе.

Ріка розступилася, й царевич по сухому перейшов на другий бік.

Іде, йде… Минув не один тиждень… Якось зайшов у густий ліс. Тут стояла невеличка хижка, а коло хижки винниця. Все добре оброблено. «Щасливі люди тут живуть!» — подумав царевич і відчинив двері. А в хижі одна жінка вечерю ладить.

— Добрий вечір! — вклонився.

— Добрий вечір і тобі! Що шукаєш, сину?

— Навперед прошу вас: прийміть мене на ніч.

— Прийму, сину, прийму. Сідай до столу й повечеряй. Виджу, ти дуже втомлений.

Сів царевич їсти і розказує, що шукає Долю та її дочку.

— Якщо так, сину, тоді ти натрапив на потрібне місце. Я Доля, та вже постаріла, й мене заступає донька. Її зараз немає, помежи люди ходить. Але часом і вдома буває, обробляє винницю й завтра буде копати. Тільки вона не хоч кому поможе. Навперед дізнається, чи заслужив той чоловік, котрому треба допомогти, на її прихильність.

Тоді царевич