Читати книгу - "Момо"

Фузі полегшало. Але що помітніше танув дим, то дужче блідли й цифри на дзеркалі. І коли вони нарешті зовсім зникли, щез і спомин пана Фузі про несподіваного гостя,- але не про рішення! Його він вважав тепер за своє власне. Намір віднині заощаджувати час, щоб колись у майбутньому почати нове життя, сидів у нього в душі, як вістря рибальського гачка.

І тоді увійшов перший того дня клієнт. Пан Фузі обслужив його похмуро, без будь-якої зайвини, без балачок, і справді скінчив не за півгодини, а всього за двадцять хвилин.

І так самісінько поводився він відтепер з кожним клієнтом, його робота більше не давала йому втіхи, але ж тепер це нічого й не важило. Він узяв собі ще двох підмайстрів і невсипущо пильнував, щоб вони не згаяли жоднісінької секунди. Кожний порух руки був суворо розрахований. У перукареньці пана Фузі тепер висіло гасло:

ЗАОЩАДЖЕНИЙ ЧАС - ПОДВОЄНИЙ ЧАС!

Панні Дарії він написав короткого ділового листа - мовляв, за браком часу він, на жаль, не може більше до неї приходити. Свого папугу він продав зоологічній крамниці. Матір віддав у добрий, але дешевий старечий притулок і перевідував її раз на місяць. Взагалі, він тепер виконував усі поради Сірого агента, які вважав за свої власні рішення.

Він робився дедалі вразливіший і неспокійніший, бо - дивовижна річ! - із того часу, що він заощаджував, йому на ділі нічогісінько не залишалось. Заощаджений час якимось незбагненним чином просто ніби танув. Дні пана Фузі - спершу непомітно, та дедалі все виразніше,- ставали коротші й коротші. Не встигав він озирнутись, як уже був новий тиждень, місяць, рік, і знову новий рік, і знов…

А що пан Фузі більше не згадував про відвідини Сірого пана, він, здавалося, мав би себе поважно запитати, куди кане увесь його час. Але такого запитання він собі не ставив, як і решта членів Ощадкаси Часу. Його опало неначе якесь сліпе шаленство. І коли іноді він з жахом помічав, як усе швидше й швидше летять його дні, то тільки ще затятіше ощаджав…

І таке саме, як з паном Фузі, сталося вже з багатьма й багатьма жителями великого міста. А їх щоднини більшало - таких, що й собі розпочинали те, що вони називали «заощадженням часу». І що більше їх ставало, то більше з'являлося в них послідовників,- так що кінець кінцем навіть тому, хто цього не хотів, не залишалося нічого іншого, як і собі тягтися за всіма.

Щодня по радіо, по телебаченню й по всіх газетах пояснювали й вихваляли переваги нової організації збереження часу, що нібито тільки й могла дати людям свободу задля «справжнього» життя. На стінах будинків і тумбах для афіш наліплювали плакати, де подано було найрозмаїтіші картини прийдешнього щастя. Унизу світився напис:

ЗАОЩАДЖЕННЯ ЧАСУ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕДАЛІ КРАЩЕ!

Або:

МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ТИМ, ХТО ВМІЄ ЗАОЩАДЖУВАТИ ЧАС!

Або ще:

ПРОДОВЖУЙ СВОЄ ЖИТТЯ - ОЩАДЖАЙ ЧАС!

Проте дійсність мала зовсім інакший вигляд. Щоправда, члени Ощадкаси Часу були вбрані краще, ніж ті люди, що мешкали недалеко від амфітеатру. Вони заробляли більше грошей і тому могли більше витрачати. Але обличчя в них були сердиті, втомлені чи лихі, а очі неприязні. Слова «Піди до Момо!» були їм, звісно, невідомі. Вони не мали нікого, хто б їх так вислухав, як вона, щоб після цього вони стали розумніші, спокійніші чи хоч веселіші. Та навіть якби й мали, то дуже сумнівно, чи пішли б вони до нього, бо, напевне, захотіли б заладнати справу за п'ять хвилин. А ні - то для них це був би змарнований час, та й годі. Навіть свої вільні години вони повинні були, як самі казали, використовувати якомога повніше й динамічніше: щонайбільше втіх, щонайбільше розваг…

Отож вони вже не вміли по-справжньому відзначати свято, чи веселе, чи поважне. Мріяти вважалося у них мало не злочином. А найменше вони могли миритися з тишею. Серед тиші їх нападав страх, бо до них раптом починало доходити, що діється насправді з їхнім життям. Через те вони завжди зчиняли галас, аби тільки де запахло тишею. Але то, звісно, був не веселий галас дитячого майданчика, а шалений і похмурий, і він щодень дужче наповнював місто.

Чи хто робив своє діло охоче й з любов'ю - це нічого не важило: навпаки, тільки затримувало всіх. Важило одне: щоб ти за найкоротший час найбільше зробив.

Над усіма верстатами на фабриках і над столами в установах висіли таблички з написами:

ЧАС ДОРОГИЙ - НЕ ГАЙНУЙ ЙОГО!

Або:

ЧАС - ЦЕ ГРОШІ: ЗАОЩАДЖУЙ ЙОГО!

Такі самі таблички висіли над письмовими столами начальників, над кріслами директорів, у кабінетах лікарів, по крамницях, ресторанах і універмагах, навіть у школах і дитячих садках.

Кінець кінцем і саме велике місто дедалі помітніше змінювало своє обличчя. Старі квартали знесли й побудували нові будинки, в яких уже не було нічого зайвого. Ощаджаючи працю, їх тепер не ставили на різний смак: адже дешевше, ощадливіше було будувати всі будинки однакові.

На півночі великого міста вже простяглись довженні нові квартали: у височінь здіймалися нескінченні ряди багатоповерхових житлових казарм, схожих одна на одну, як дві сірникові коробки. А що всі будівлі були однакові, то, звичайно, однакові здавалися й вулиці. І ці одноманітні вулиці росли й росли і, рівні мов шнур, бігли до самого обрію. Справдешня впорядкована пустеля! І так само минало тепер і життя тих людей, які там мешкали: рівно, мов за шнуром, аж до самого обрію! Бо тепер усе й скрізь було точно розраховано й сплановано, кожний сантиметр і кожна мить!

Ніхто, здавалося, не помічав, що, заощаджуючи час, він насправді заощаджував щось зовсім інше. Ніхто не хотів признатись, що життя його стає чимраз бідніше і одноманітніше, чимраз холодніше.

Виразно це відчували тільки діти, бо ж і на них ні в кого тепер не було часу.

Але час - це життя. А життя мешкає в серці.

І що більше люди заощаджували, то більше втрачали.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

МОМО ШУКАЄ ДРУЗІВ, А ДО НЕЇ ПРИХОДИТЬ ВОРОГ

- Не знаю,- сказала якось Момо,- але мені здається, ніби наші давні друзі тепер ходять до мене все рідше. Багатьох я вже давно не бачила.

Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.

- Еге ж,- замислено мовив Джіджі,- і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають