Читати книгу - "Світла і тіні ОУН"

Отже, цікавим збігом обставин ланцюг стриян на керівних постах ОУН, рахуючи від Ст. Охримовича і Ст. Бандери, продовжився на ще одну ланку, а за нею прийшли дві дальші: Мирослав Тураш і Ю. Тимчій (Лопатинський), які загинули, виконуючи обов'язки голів КЕ ОУН в Західній Україні.

Наступ і відсіч

Ворог перейшов до рішучого наступу, щоб дощенту знищити ОУН в Україні. Попри фізичне винищування в Березі Картуській і тюрмах (в які саджали, п'ятикратно загострюючи виміри судових кар у порівнянні з 1930–1933 рр.), ворожа адміністрація вжила заходів, щоб цілком заламати зосталих на волі членів та симпатиків ОУН і підірвати довір'я народу до організації. З другого боку, вона завзялася, йдучи слідами всіх поліцій у світі, захопити в свої руки керму зацілілих від розгрому клітин при допомозі підставлених нею людей-провокаторів з-посеред перекуплених симпатиків ОУН.

Щоб зламати зацілілих в організаційних низах людей і знищити вплив ОУН серед населення, ворожі кола постаралися широко розповсюдити перекладені українською мовою свідчення, складені організаційним референтом КЕ ОУН перед ворожою поліцією. Ці свідчення були помножені циклостильним способом і вони були розповсюджувані у великій кількості серед громадянства. Наскільки можна було ствердити, ці зізнання (чи були вони автентичні і повні, годі сказати) поширювали партійні апарати залеґалізованих перед ворожою адміністрацією українських партій. Робили це вони, виходячи з хибних заложень, що, відвертаючи молодь від революційної роботи або, як вони казали, від «самоспалення», вони чинять корисне і патріотичне діло. Тим часом об'єктивно, не зважаючи на свої добрі наміри, вони помагали польській владі нищити рух спротиву насильницьким і антидемократичним методам експлуатації та поневолюванню західньої вітки українського народу, який природним порядком речей прагнув до свободи і незалежности.

Ще більше рафінованою була спроба поліції захопити зв'язки до незнищених клітин організації при допомозі провокаторів. Польській адміністрації здавалося, що в порожнечі, яку створив розгром львівського центру, можна буде впустити свої «втички» в ОУН на найвищому ступені і звідти мати повну контролю над тим, що діється в середовищі організації.

На щастя, у висліді рисковної і небезпечної інтервенції А. Чемеринської, виконаної з доручення полк. Є. Коновальця, відносно скоро у Львові утворилася під проводом згаданого вище молодого студента клітина, яка була авторизована наладнати зв'язки з зацілілими фрагментами організації. Незабаром ця клітина зіткнулася в своїй дії з фактом, що незалежно від неї ще якісь особи шукають зв'язків до незнищених гуртків членів ОУН у Львові і на провінції, покликаючись при цьому на доручення полк. Є. Коновальця.

Було безсумнівним, що це діють якщо не провокатори, то авантюристи-самозванці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були вжиті заходи, щоб усунути цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) ґрунт до підривної роботи. Їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо згадані авантюристи також отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ припинити будь-яку підпільну роботу. Одначе він, хоч знав або повинен був знати, що значить не виконати такий наказ, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, йдучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу.

Автор цих рядків загально знав про небезпеку, яка висіла над організацією, і доручив ужити всіх заходів, щоб уникнути конфліктів, коли вони не є абсолютно конечні. Одначе в обличчі цілого ряду даних про провокативну роботу на тлі безспірно злочинного самозванства, згадана авторизована клітина центрального зв'язку була нагло примушена взяти на себе повну відповідальність за впорядкування справи і цілим рядом пересторог, які до адресатів цілком певно дійшли, а в кінцевій стадії навіть розмовою віч-на-віч виконала своє завдання з якнайбільшою сумлінністю.

Проте вся справа була і осталась дуже болючою. Але лад на західньоукраїнських землях був збережений. Перед керівництвом постало завдання якоюсь мірою відновити організаційний апарат у Західній Україні. За допомогою давніх організаційних знайомств та студентських контактів удалося порівняно скоро нав'язати зв'язок до окремих округ. А було їх усіх десять: Коломийська, Тернопільська, Станиславівська, Бережанська, Сокальська, Львівська, Стрийська, Перемиська, Луцька і Рівенська.

Одначе цей апарат був спершу слабий, як у централі, так і на провінції, бо, з одного боку, багато людей було виарештувано, а, з другого, багато з зацілілих були застрашені провалом централі, знеохочені і зневірені. Вони відмовлялися, бодай тимчасово, від активної участи в організаційній роботі, мовляв, вони розконспіровані і їхня участь у ній зашкодить і організації, і їм особисто.

Ці аргументи були великою мірою правдиві. Тільки в тому самому становищі знаходилися майже всі члени ОУН, і при такому ставленні справи всіх членів організації вся підпільна діяльність була б завмерла. На щастя, не всі ухилялися від дальшого виконання своїх обов'язків, і в усіх округах (і далі вниз) удалося збудувати зв'язки екзекутив або бодай встановити уповноважених, які мали втримувати існуючі і нав'язувати загублені організаційні зв'язки.

В парі з цим важко було влити в людей віру, що організація не зліквідована. З цією метою в 1935 р. були розкинені листівки під час Зеленосвяткових урочистостей, що зробило на маси приявних велике враження. Ці листівки були розповсюджені всупереч побажанням полк. Є. Коновальця, який у приватному листі до полк. А. Мельника, що безпосередньо мав можливість контакту до централі організаційних зв'язків, дав інструкцію припинити всякі публічні виступи. Полк. А. Мельник відчитав відповідні уступи з цього листа представникам центрального організаційного апарату, одначе вони все ж таки рішилися на цей Зеленосвятковий виступ, бо йшлося про знак життя організації, яку ворог і чимала частина громадянства вважали зліквідованою.

Другим важливим досягненням у той час треба вважати поставлення тижневика, який мав виконувати — очевидно, наскільки це в явній пресі було можливе — ролю речника політичних позицій визвольного руху. Тоді вдалося перенести провінційний тижневик, що під назвою «Рідний Ґрунт» почав появлятися в Коломиї, до Львова і, полишивши номінальну власність у руках його основника, ввести в редакцію своїх людей. Поява його стала для багатьох видимим знаком існування підпільної сили, оскільки тон коментарів і загальний напрямок статей показував, що газета знаходиться під впливом націоналістів.

Значення цього тижневика було тим більше, що в загальному пляні паралізування впливу організації на кивок згори чужа і своя преса перестали писати про будь-які прояви діяльности ОУН, бо дотеперішні пресові замітки про це посередньо робили велику пропаганду на користь ОУН.

Використовуючи весь дотеперішній, головно останній, дорого окуплений досвід, встановлено