Читати книгу - "Жінки їхніх чоловіків"

Мікі, напевно, ще стоїть в коридорі і не зводить погляду з дверей. А може, це я засипаю нарешті.

Кімнату Астрід облаштували ніби спеціально для неї. Чому в мене — якісь дитячі сині штори в кольорові рибки і мушельки, а в неї — золотистий атлас? Чому моє покривало — суцільні геометричні візерунки, а її — золотистий атлас? Чому в неї так багато місця і таке велике дзеркало, а в мене — два незручні крісла, на яких неможливо всидіти? Чому скло на її журнальному столику таке велике? Чому вона ходить, як кішка? Чому вона любить сидіти на підвіконні? Чому в неї стільки павучків у кімнаті? Чому в неї так пахне трускавковим коктейлем? Чому її волосся стає хвилястим, якщо його намочити? Чому в неї на столі гілочка зі свіжими листками? Чому каштан біля її вікна хоче доторкатися до неї? Чому мені хочеться постійно на неї дивитись?

Де Астрід? — питає Тит.

Де Астрід? — непокоїться Мікі.

Де Астрід? — тихо шепоче Ґабріель.

Де Астрід? — куйовдить волосся Мустафа. Насправді він вигадав це ім'я, бо не любить того, яким його назвали батьки.

Кожен сидить перед своєю бляшанкою пива. Тит і Мікі курять. Мустафа намагається засипати сіллю жирну пляму на трикотажному плащі з каптуром. Мустафа не знімає цей плащ навіть уночі. В нього сиве кучеряве волосся і сива кучерява борода. В нього величезне пузо і ноги-патички. Він голосно регоче і стукає кулаком по столі.

Астрід спить, кажу я. Вона дуже стомилася. Їй треба відпочити.

Ми сидимо за столом, але враження таке, ніби насправді, оточивши півколом укрите золотистим атласом ліжко, дивимося на сплячу Астрід.

Тит намагається випускати дим якомога тихіше. Він насуплює брови і пильнує, щоб ніхто зайвий раз необачно не скрипнув. Мікі зворушено кліпає очима. Мустафі не вдається поводитися тихо. Сіль з жирної плями осипається на підлогу, кришталево подзвонюючи. Тит несхвально зиркає в його бік. Обличчя Мустафи розгублене і глупе. Ґабріель шаріється.

Ґабріель дуже молодий. Він схожий на пагін. Опускає очі, якщо йому посміхнутися. Коли Астрід посміхається Ґабріелеві, у того починають тремтіти руки. Зазвичай він мовчить, а коли його щось питають, він червоніє і відповідає недоладно.

І довго ти там працюєш? — ворушить губами Тит, звертаючись до Мустафи. Мустафа явно йому не подобається.

П'ять років, голосно відповідає той, похапцем прикриваючи долонями рот. Далі намагається говорити тихше, але спроби марні. Щодня я спускаюся в підземелля, відкриваю ключами всі зали, поправляю інсталяції і сідаю за стіл. Відвідувачів надто мало. П'ять років я провів разом з восковими монстрами, бородатою жінкою, двоголовою дівчинкою, карликами, братами, один з яких дивиться на світ з живота іншого… Я знаю кожного з них на ім'я і розмовляю з ними. А недавно… недавно приходили дві мої дурнуваті товаришки. Їм хотілося повисіти на шиї у хлопця-велета. П'яні кури. Відламали йому голову.

Ти мусив платити за це? — питає Мікі.

Та ні, ми це якось залагодили, каже Мустафа. Всі мовчать. Тоді Мустафа продовжує.

А о шостій вечора я вмикаю електричних потвор біля входу. Вони привертають увагу туристів. Блимають і крутяться одне навколо одного.

Ми чуємо кроки. Астрід з'являється на порозі. Рожеві щоки зі сну, ледь скуйовджене волосся, ледь підпухлі губи.

Тит приносить для неї крісло. Мустафа відкриває для неї пиво. Ґабріель шаріється.

Як почуваєшся? — питає Мікі.

Добре, відповідає Астрід.

Тит пропонує їй сигарету, наполовину висунувши одну з пачки. Він Галантний, він дуже уважний. Витягає сигарету для себе.

Його вважають дуже звабним, відповідає на запитання Мустафи Ґабріель.

Таким звабним, як Астрід? — питає Мікі.

Що? — Астрід реагує на своє ім'я.

Ти чула, що він сказав? — у голосі Тита невідь-звідки з'являються грайливі нотки.

Не чула, а що?

Тит хитро хитає головою, пропонує Астрід вогонь, а тоді підпалює фільтр власної сигарети. Астрід посміхається.

Це через тебе, Астрід, каже Тит. Йому соромно. Ґабріель червоніє.

Через мене? — вона вдає чи справді не розуміє?

Чому? — вона кокетує? Але її погляд і голос анітрохи не кокетливі. У неї дуже маленькі вушка. Вона переводить погляд з одного на другого, зупиняється на мені і знизує плечима. Я посміхаюся до неї. Вона виглядає втомленою. Я хочу доторкнутися до її волосся.

Я краще мовчатиму, каже Тит і западає в насуплену тишу.

Мустафа мугикає пісеньку. Мікі хоче зловити її погляд.

Ґабріель, бідолашний Ґабріель, тендітний веснянкуватий ангел, так і не може припинити шарітися.

Ні, так добре не може бути, думаю я. Це неправда. Такого просто не буває насправді.

З плеча Астрід спадає шлейка майочки.

Моя дорога Маріє,

я так за Тобою тужу — Ти навіть не можеш собі уявити…

Сьогодні Астрід знову цілий день сиділа у себе в кімнаті. Не знаю, чи все з нею добре — мене це дуже хвилює. Пам'ятаєш, у тітки було щось подібне перед смертю: не могла їсти, пити, не могла навіть підвестися з ліжка. Знаю, знаю — я знову все перебільшую. Звісно, у Астрід не може бути такої хвороби. Вона ще молода — просто така делікатна. Будь-що впливає на неї. Переймається кожною дрібницею. Коли я розповідав, як мордують тих свиней — пам'ятаєш, ми бачили по телевізору, — вона мало не знепритомніла. Бере все надто близько до серця. А крім того, стільки курить. Я намагаюся курити менше, але поки що не виходить, та обіцяю Тобі, моя дбайлива Маріє, що невдовзі кину цю звичку. Тільки заради Тебе. А Астрід курить постійно. їй це дуже пасує. Зрештою, їй пасує все — вона така молода. Але не в тому справа. Вона така… Навіть не знаю, як це назвати.

Я багато працюю. Завдяки Астрід теж — бо Ти ж розумієш, коли вона виходить зі своєї кімнати, всі сповзаються на кухню і починаються такі веселощі, такі крики — просто неможливо зосередитися. Тож мені доводиться прилучатися до інших. Але, па щастя — не впевнений, що на щастя, але для моєї роботи точно так — Астрід більшість часу проводить у своїй кімнаті. Вечорами її всі чекають на кухні. Сидять і чекають. І вона завжди виходить, і тоді з'являється враження, ніби нарешті почав поступати кисень. Все стає дуже просто. Я почуваюся страшенно близьким до решти. Навіть до цього Мустафи — не можу пригадати його справжнього імені, але він придурок. Найстарший з нас усіх,