Читати книгу - "Джмеленя та дерево Ву"

Гілки почали розплутуватись, розходитися у боки й угору. Хитавиця зникла. За хвилину дерево By поповзло по скелі геть від канатної дороги.

На даху щось гупнуло — й у дверцята ввалився Селім. Побачивши, що всі цілі, він з полегшенням зітхнув.

А дідусь з німбом помахав усім рукою і зник. За мить після нього зник і його німб.

— Хто це був? — запитав Дмитрик, тручи скельця окулярів. — Місцевий мольфар?

— Бери значно вище! — загадково проказав татарин. — Це був сам Ай Петрі!

Вагончик здригнувся і лагідно замуркотів, наче щойно прокинувся.

— О! Електрика з’явилася! — зрадів Селім. — Зараз поїдемо.

Зранку всі знову збиралися на пляж. Така традиція морського відпочинку — щоранку збиратися на пляж. І цю традицію виконуєш через три-чотири дні морських вакацій наче повсякденну роботу. Треба ж засмагнути, щоб шкіра виробила вітамін Д на весь наступний рік, надихатися морського солоного повітря і наковтатися морської солоної води, промиваючи дихальні шляхи.

Прокинувшись у шостій ранку, Дзвінка солодко потягнулась. Надворі сюркотіли цикади, листя пальм тихо шелестіло під подихом гірського вітру.

— Дмитрику, що ти тут робиш? — здивовано вигукнула Дзвінка, побачивши друга у вікні.

— Я бачив дерево By знову!

— І де? Уві сні?

— Та ні. Навпроти нашої вулички висить величезна скеля. А за нею стоїть чорна хмара. Тому вітер неправильний.

— А який тут вітер правильний?

— Ти що?! Нічого не чула про бризи? — Дмитрик вказівним пальцем поправив окуляри на носі. — Удень повітря над берегом нагрівається швидше, ніж над морем, і піднімається вгору. Тому повітря з моря пливе на сушу. Такий прохолодний морський вітерець називається морським бризом. А вночі суша охолоджується швидше, ніж море, і холодне повітря з неї пливе у бік теплішої водної поверхні. Тому вночі дує береговий бриз. А тепер!!!

— Що тепер? — не зрозуміла Джмеленя, протираючи очі.

— Тепер вітер дме зі всіх боків на Соколину скелю! А за нею стоїть дерево By!

— І тому на світанні треба мене вантажити такою глобальною інформацією? — Дзвінка солодко позіхнула. — Ти прийшов у шостій ранку, щоб розповісти мені про бризи?

— І про By! Я з п’ятої години спостерігаю за неправильними вітрами.

У дверях спальні з’явилася бабця Леся.

— О, Джмеленятко вже прокинулась! Там у миснику свіжі налисники зі сметаною й ожиною, а я йду по молоко.

— До Селіма йдете? — долинуло з вікна.

Бабця зиркнула вбік голосу.

— Це сильно мудре дитя де живе? З мамою і татом, чи за нашим вікном? Слухай, Ромео малий, може, з’їси налисників і не питатимеш зайвого?

Та Дмитрик-Хитрик не розгубився і запропонував якнайкращий варіант:

— Я згоден! Ми візьмемо налисники і з’їмо їх по дорозі до Селіма.

За столом у Селімовому дворику сидів Сергій Щеколдін. Звісно, бабця Леся його не помітила і всілася йому на коліна. Загалом бабці не бачать привидів, та бабця Леся мала в Карпатах сестру мольфарку, то й почула обурений вигук:

— Пощадіть! Що за кістлявий зад!

— Нормальний у мене зад! — обурилась бабця Леся, зістрибуючи з крісла.

Дзвінка й Дмитрик з полегшенням зітхнули — тепер бабця Леся відчуває примару колишнього директора музею і не питатиметься дурного типу «А з ким ви говорите?».

— У неї чудовий зад! — запобігливо підтвердив господар обійстя і зашарівся. Хоча смаглявим кримським татарам дуже важко шарітися.

Бабця уважно придивилася до крісла, намагаючись зрозуміти, з якого дива воно заговорило. За кілька секунд вона почала розрізняти людські обриси, а протерши очі й витріщившись на крісло новим поглядом, побачила привид Щеколдіна.

— Свят, свят, свят! — тричі перехрестилася бабця Леся, роблячи крок назад. — Що це за чортівня?

— Я не чортівня! — обурився пан Сергій. — Я людина. Тільки я трохи помер.

— Це Сергій, колишній директор Воронцовського палацу і мій давній приятель. Я ж казав, що він часто навідується до мене.

— Дівчинко, — звернувся Щеколдін до бабці Лесі, — у нас зараз набагато більші проблеми, ніж твій страх перед привидами!

— Та не боюсь я! Щоб я якогось прозорого діда боялася! — набурмосилась бабця. — А які у нас проблеми?

— Директор і працівники палацу сьогодні пишуть заяви на звільнення. Учора приходив Димитрій Пєрвий з адвокатами і бандюками-охоронцями. Приніс папери, що він тепер офіційний власник і палацу, і парку. Музейники подали на суд, але мало шансів, що вони його виграють. Незалежно від судового рішення, Воронцов подасть на апеляцію, а це все затягнеться на роки. А зараз бандюки ходять палацом і штурхають працівників, щоб ті забиралися геть. А поліція мовчить, бо нібито не знає, хто там правий! Уявляєте?

— Рейдерське захоплення! — похмуро мовив Дмитрик.

— Еге ж! — погодився Щеколдін. — І що робити?

— Є варіант! — вигукнув Селім.

— Так, справді! А чому б і ні? — відразу погодилася Дзвінка.

— Та-а-а-а! Саме так! Дерево By! — зрадів Дмитрик.

З кам’яних пустищ мандрівники потрапили у сосновий лісі малопомітною стежиною повернула до Шаан-Каю. Ця скеля вражала висотою і прямовисністю.