Читати книгу - "Казка старого мельника"

якому заснула Христина. Позаду виднівся похмурий Чорний Ліс. Здавалося, що гілки старих потворних дерев, тягнулися до дівчини, наче огидні відьомські руки. А Христина спала у траві, скрутившись клубочком і поклавши голівку на торбу. По стебельцям сновигали мурахи. Сонечко підіймалось усе вище й вище і почало її будити. Христина спросоння відкрила одне око, примружилась, озирнулась. Побачила, що вибралась із лісу і радісно протерла очі. Перед нею — поля, між якими в’ється довга дорога, що ховається і виринає з поміж пагорбів і губиться десь за обрієм.

Раптом здалеку долинуло скрипіння коліс воза і владний жіночий голос, що наспівував:

Била мужа, буду бити, бо не хоче він робити, бо не хоче працювати, тільки у шинку гуляти, він не хоче працювати, до обіду хоче спати. Била мужа й буду бити, бо не хоче він робити.

Услід почувся чоловічий голос:

— Параско, та чого ти завелася? То ми лиш з кумом за твоє здоров’я трішки посиділи в шинку.

— Та щоб тому кумові руки-ноги покрутило! Та щоб йому трясця на його дурну голову! Зупиняй коней, будемо полуднувати, щоб тебе дідько взяв, лайдака ти!

* * *

Діти біля вогнища здивовано загули і перебили розповідь Мельника.

— А це, бува, не наші Параска з Іваном? — здивувався Андрійко. — Щось дуже схоже на них...

— Либонь, ні, не наші, але... ну, дуже на них схожі, — усміхнувся в бороду Мельник. — Хоча... У моїй розповіді багато таких людей, котрих ви далі впізнаєте, — із тих, хто живе поруч з нами... Бува й таке, що люди в наших місцях блукають, загубившись у часі... А втім, наша історія не про це...

Христина підвелась у високій траві і подивилася, що відбувається на дорозі. А там — на возі іде пара, ну, дуже схожа на відомих нам персонажів — Івана та Параску. Христина сонно позіхнула, сіла, взяла вузлик, дістала з нього невеличкий шматочок сухого хлібця, перехрестилась. Та пригадала пригоди минулого дня і сторожко подивлялася на родину, що зупинилася поруч на перепочинок.

Поки дівчина снідала, чоловік зупинив коней зовсім поруч з Христиною. Насипав їм вівса в мішки на шиях. Параска розстелила на землі рушника, виставила хліб, пляшку молока.

Тим часом Христина закінчила свою трапезу, одягнула шапку, звелася на ноги і націлилась рушати далі...

Параска, що не сподівалася когось тут побачити, помітивши її, сполохано підскочила на місці, штовхнула пляшку з молоком. Пляшка упала на бік, мололо, булькаючи, потекло на рушник.

— Ти ба... — тільки й сказав на те розгублено Іван.

А Параска, схопивши пляшку молока, одразу накинулась на Христину:

— А щоб тебе, одоробало ти лісове! Що ж ти преш, мов німий до суду! Та я ж це молочко сама вдосвіта видоїла, а ти! Як візьму ломаку, та й зараз дам тобі по шиї, розбишака такий!

Христинка аж відсахнулася від її слів, в очах з’явились сльози, вона зупинилася, не знаючи, що сказати.

За неї вступився Іван:

— Параско, чого ти до дитини причепилася. Бачиш, само налякане, ще й ти розверещалася! Тобі краплю молока шкода?

Параска одразу зм’якла:

— От, шибеник! Не привітався навіть по-християнськи! Де ж тебе так вчили, які пройдисвіти?! — заявила, взявши руки в боки. — Оце я зараз тебе скалкою! — узяла з воза свій бойовий дрючок, яким не раз перехрестила спину мужа. — Чи ти геть німий?!

Христина розгублено кивнула.

— Коли так, хлопче, сідай, пополуднуй з нами! Своїх діток Бог не дав, — перехрестилася, — то хоч чужого погодуємо... — І наказала Христині: — Ану, сідай, одоробало ти лісове! Бог велів подорожнього пригостити!

Христина, маючи гіркий досвід, заперечливо хитнула головою.

— Добре, що не глухий, —