Читати книгу - "Вітер часу"

– А диплом? Не дарма ж я п’ять років витратила. Почекай трохи.

Час наближався до третьої, але Анжела не поспішала, вона прийнялась готувати чай. Випили чаю.

– Ну, вже час, – подивилась вона на годинник. – Проведи мене до вокзалу.

Володя поклав мішки на розкладушки, прибрав сліди чаювання і вони вийшли. На дворі бігали малі діти хазяйки, за ними дивились дві дівчини років сімнадцяти і п’ятнадцяти. Діти відразу підбігли просити цукерки. Володя забув купити для них солодощі, але Анжела відкрила сумочку і, діставши плитку шоколаду, поламала її на частки, роздавши усім, в тому числі і старшим дівчатам.

– Скільки вас тут? – спитала.

– Семеро, – відповіла найстарша, – але буде більше, тому що хлопчик ще не народився.

Коли вийшли за ворота, Володя озирнувся, на них дивились тільки глухі дували. Він обійняв і поцілував Анжелу.

– На вулиці не попрощаєшся, – пояснив він.

– Можна і на вулиці, у сквері, наприклад.

– Ти дивись, як посмілішала.

– Я тебе довго не побачу, цілих два місяці.

Вони неспішно пішли до центру міста і у сквері посиділи ще на лавці подалі від очей, поцілувались.

– Усе, я пішла, – сумно сказала Анжела, – не проводжай мене далі, вже простились.

«Довгі проводи – зайві сльози», – подумав Володя, але провів її до виходу зі скверу. Потім пішов до «скельця», де сиділи Міша і Женя у супроводі дівчат.

– А де Анжела? – тихо спитав Міша.

– Вже пішла додому.

– Ну, сідай з нами, Женя привіз туркменський коньяк.

Женя під столом налив коньяк у фужери, що звільнились, дівчатам теж.

– Я вчора розмовляв з головним геологом Об’єднання, ти тоді кудись виходив. Він прохав тебе зайти до нього до від’їзду. Тебе призначили головним геологом експедиції, так що за усе будеш відповідати.

– За це треба випити, – сказав Володя і пішов до стійки.

Коньяк у «скельці» відвідувачам не наливали, йому продали пляшку кавового лікеру, доволі дорогого. Зате дівчата були лікеру раді, хоч його міцність була вищою, ніж у коньяку. Міша теж не схотів виглядати скупим, купив ще пляшку, цього разу лимонного. Таким чином, за годину усі були в дуже доброму гуморі. Міша і Женя пішли з дівчатами, а Володя пішов додому, добре, що недалеко, йти хвилин п'ятнадцять.

Перед від’їздом Володя зайшов до головного геолога Об’єднання, чоловіка років п’ятдесяти, вельми імпозантної зовнішності.

– Ну що, летиш? – жестом запросив сісти на стілець поруч зі своїм столом.

– Так, вже усі зібралися на дворі, чекаємо на автобус, щоб їхати до аеропорту.

– Я хотів привітати тебе з підвищенням, – головний геолог витяг з шухляди лист паперу, – ось виписка з наказу, візьми.

– Дякую, – відповів Володя, прочитавши виписку.

– Ми очікуємо від тебе нових успіхів. Підкинемо вам ще бурових станків, транспорту, людей. Тепер усе у твоїх руках. Треба налагодити геологічне картування, мапи ж до цього часу не дуже… Свердловини для картування можеш ставити, де бажаєш, узгоджувати з нами не потрібно. Так, ще одне. Золото ж пішло не тільки в Мурунтау. Треба було б і у вас, в Каратау, брати проби з канав і свердловин на золото. Ми розглянемо це на науково-технічній раді і надішлемо тобі протокол. Подумай, що вам не вистачає для цих робіт.

– Гаразд, – погодився Володя і подивився на годинник.

– Ну, йди. Я до вас, можливо, незабаром приїду, чекаємо вчених з Москви і Ленінграду, усі бажають подивитись, що у вас виходить.

– Приїздить. До побачення в Каратау.

Автобус вже прийшов, геологи і геофізики вантажили в нього матеріали.

Осторонь будівлі аеропорту, на короткій злітній смузі, їх чекав літак АН-2. В середині були відкидні сидіння для десяти людей, в кабіні пілотів сиділи троє – двоє льотчиків і механік.

– Не люблю я літати на цих АН-2, – зізнався Монахов. – Мене заколисує. Роки два тому я літав на рекогносцировку, ледве живим залишився, то вгору кидає, то долу, усі кишки вимотує.

– Тоді низько літали, – втрутився льотчик, почувши розмову, – а тепер нормально полетимо, кілометри на два. Дивіться, щоб не змерзли.

Усі всілися, пілот, дивлячись в інструкцію, почав називати прилади, а другий пілот клацав тумблерами. Володя заглянув в кабіну, тут на передній панелі були десятки циферблатів приладів. Нарешті, загув двигун, літак недалеко пробіг і злетів, качаючи крилами. Усі сиділи уздовж бортів, дивлячись поперед себе. Коли піднялися вище, почали дивитися в ілюмінатори. Незабаром унизу пропливла стрічка великої ріки, береги її були пустельні і покриті барханами піску. На лівому березі, на віддалі, виднілися озера, витягнуті уздовж ріки.

– Солончак Айдар, – показав Монахов в ілюмінатор, – навесні на ньому багато води. Там зараз і гуси, і качки, і навіть пелікани.

Потім перетнули доволі високий гірський хребет, а після неширокої долини ще один.

– Північний і Південний Нуратау, – знову пояснив Монахов.

Надалі під літаком почалася пустеля, не така сіра, як звичайно, місцями вона зеленіла і червоніла від молодої трави і маків.

– Незабаром усе вигорить, – сказав хтось.