Читати книгу - "Етимологія крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли сіли втрьох до вечері, Василь розлив хмільний напій по чарках. Ллючи Ликерці, подивився запитально на Устину, але, так і не дочекавшись дозволу, налив повну – як усім. Ликерка випила до дна і скривилася. Міцна рідина проникла в кожну клітинку її тіла, та від того стало лише легко і приємно. Гість показав, що треба закусити, і дівчина слухняно проковтнула шматок сиру. Тоді Василь усміхнувся до неї, сяючи білосніжними зубами, блимаючи очима-бісиками. І вона враз голосно розсміялася.
– Чого ти? – не сподобалося це матері. – Вже п’яна, чи що?
А Ликерка, ігноруючи зовсім материне суворе зауваження, не вгавала – її сміх ставав усе дзвінкішим та голоснішим. Василь дивився на неї і продовжував усміхатися. Тоді налив іще по одній, цього разу, зважаючи на недобрий погляд Устини, Ликерці – лише до половини. Вона знову випила все. І знову почала сміятися голосно.
– Ликеро, тобі вже пора на гульки, дівчата на тебе зачекалися, давай, біжи, швиденько, чуєш, – не витримала Устина, аж помахала рукою на доньку – мовляв, вимітайся з хати.
Встала Ликерка з-за столу, продовжуючи сміятися, тільки вже тихіше, і не зводячи очей з дядька Василя, поправила запаску, штучні коралі на шиї і, зиркнувши недобрим оком на матір, махнувши косою, вибігла надвір.
– Мені вже треба бігти, – Василь раптом встав і собі, вже був наблизився до виходу.
– Куди це тобі треба бігти? – перегородила йому шлях Устя. Її очі налилися важким гнівом і… лихим передчуттям.
– Додому треба, жінка чекає, – різко відрубав Василь – так, ніби це вже була зовсім інша й чужа людина у його подобі – відштовхнув рукою Устину від дверей, що та аж зойкнула, і швидко вибіг із хати.
– Ликеріє! – голос дядька Василя наздогнав її, коли добігла вже майже до Катрусиної хати. На небі з’являлися перші зорі. Повітря було теплим.
Зупинилася здивована: чого це йому від неї треба?
– Стривай, не спіши так. Хочу за твою матір перед тобою вибачитися. Негарно воно якось вийшло, я ж хотів, щоб ми ще посиділи… втрьох…
– А вона й Вас вигнала? Оце так на! Щось на неї останнім часом найшло, ніби муха якась вкусила, – жваво підхопила розмову з Василем.
Здогадувалася: насправді не виганяла його мати, це він сам утік від неї. Присоромити хотіла доньку – а не вийшло! Дядько Василь теж утік, він з нею тепер, з нею, з НЕЮ – з Ликеркою, з нею, на зло матері! Так їй і треба, хай знає, як виганяти рідну доньку з дому при чужих людях. Хай знає, хай знає. Хай знає, що Бог карає за це… Від таких думок про матір Ликерці чомусь ставало тепліше, ніж від горіхової горілки, аж пройняло її всю жаром, аж розпашіла вся.
– Ходи, проведеш мене трохи.
І Ликерка пішла. З дядьком Василем. З горностайпольським трунарем. З іще недавнім маминим гостем.
[фрагменти мого життя]Жаб’є
Мені наснилося, ніби я переходжу через підвісний місток, він душе сильно гойдається і на ньому не вистачає багатьох дощечок. Ніби довкола все в тумані, але, зрештою, я й дивлюся лише собі під ноги – аби часом не вскочити в дірку і не шубовснути… Тільки там, внизу, під містком, не Черемош, а ніби якийсь занедбаний став, майже болото, з незчисленною кількістю жаб. Вони просто кишать піді мною. Попереду дірки на містку збільшуються, і я бачу, що далі не пройду – занадто велика відстань до наступної дощечки. Мене починає охоплювати паніка. Перша думка, яка виникає в ту мить: покликати Марту. Я дістаю з кишені куртки телефон, але він вислизає з моїх рук і, вдарившись об залізне бильце на містку, падає вниз із гучним булькотом. Раптом, немов за командою диригента, жаби починають кумкати. Їхнє кумкання голоснішає, перетворюється на такий собі потужний болотяний хор. До того хору приєднуються інші жаби, які досі мовчали, і мені здається, що мої слухові мембрани ось-ось не витримають такого катування і розірвуться на дрібнесенькі шматочки. Тоді до мене доходить, що це сон. І я прокидаюся.
Марта примостилася на краю софи, біля єдиної у нашій кімнаті розетки, й увімкнула епілятор.
– Яросю, вибач, якщо розбудила, але вже пора і честь знати. Мені скучно тинятися самій по цьому тісному «вігваму». У душ я вже сходила. Тобі трохи води в бачку теж лишилося.
Я подивилася на годинник. Було вже по десятій. Невже я так довго і міцно спала?..
– Дякую, Мартуню, ти – справжня подруга.
Наш сніданок складався із зеленого чаю в надщерблених порцелянових чашках і печива «Марія», яке ми купували ще в потязі.
– Сьогодні ввечері підемо в інший бар. І одягтися бажано по-людськи, – дещо роздратовано сказала Марта за сніданком.
– Але ж ми й не брали з собою нічого людського, – я підкреслила останнє слово, бо мені самій не сподобався його новий метафоричний відтінок. Ми, як збиралися в Карпати, взагалі домовлялися не брати жодних спідничок і платтячок-сарафанчиків. Як виявилося, помилилися…
– Хіба проблема? Ми ж серед цивілізації. Тут, здається, є якийсь ринок…
Ринок був біля самого автовокзалу, а це від нашої хати нешвидким кроком – хвилин сім-вісім. Вибирати особливо не було з чого. Щоб уже не відступати від власної забобонності, купили однакові коротенькі джинсові спіднички, сорочки з довгими рукавами, Марта – бузкову, а я – світло-зелену, і босоніжки зі шкірзамінника на каблуках-шпильках. Ціни, за столичними мірками, були смішними, але я вагалася з інших причин:
– Чи не здається тобі, що для тутешніх гавриків це занадто?
– А ми не для них, для себе, тобто ти – для мене, а я – для тебе, – пожартувала Марта, але додала потім: – Ну, не пощастило в перший вечір, так попереду іще десять вечорів, заспокойся.
І хоч я зовсім не ставила собі за мету спокушати гуцулів, а тим
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етимологія крові», після закриття браузера.