Читати книгу - "Пульсари"

Верхуша постукав черевиком у бокс і грізно насварився пальцем. Потім обійшов капсулу з усіх боків, поторсав гайки — закручені на совість, без ключа не обійтися. Десь угорі люк був… Тоді, коли курочок патрали, був точно.

— Ей, за яку провину вас сюди законопатили? — силкувався перекричати децибели професор, але голос його одразу танув, людина ж у боксі махала рукою.

— Чого залізли? Я не можу відкрити. Виходьте самі, і негайно. Лаятись у коридорі буду… — Щоб експериментатор правильно сприйняв наказ, Верхуша крейдою написав на дошці: «Чекаю за дверима», ще й череп намалював.

Ніхто не зреагував. Лише механічні пера ліниво викреслювали криві лінії на паперових доріжках. Кілька приладів насмішкувато моргали жовтогарячими знаками. На одному з них стрибали, немов ціни в перекупок, цифри: 36,7 — 38,9 — 36,8. Верхуша глянув на яскраві великі літери пояснювального тексту під літерами: «Температура в градусах Цельсія». Другий прилад фіксував тиск крові, «Це, певне, робоче місце світилки Марії,  — здогадався професор. — Тільки чого вона у сейф залізла? Не цінить свого життя, бо певна, що має років шістдесят у запасі. Ех, молодість! І чого вона мене вітає, наче дружка? Треба сказати Ярисі, щоб чоловіків у штат набирала, а то — хокейна жіноча команда. Тут не те, що з дідом заграватимеш, тут… Ще й гайки так закручують, що й різьба зірветься. Треба сказати… Ярися все може. Золото — не жінка. Ось, шановний ректоре, і заміна моя надійна на випадок полірованого граніту. А поки що років з п’ять ще покерую. Може, не всім моє керівництво до смаку, але це вже як комплексний обід — хоч їж, хоч виплюнь, а вже заплачено. Кхе. Оце б за женьшень узятись. Он японське сімейство Маміє — усі довгожителі! Бо й корінь життя, і лимонник, і кедр, морська капуста, краби з рисом — японська кухня дуже унікальна. А взагалі потрібен чистий експеримент, коли довголіття вивчаєш. Ти тут собаку чи курку на дієті тримаєш, всякі вітаміни їй, а вона на місяць загавкає або з півнем поцапається — і виробиться такий гормон, що ефект усієї дієти перекриє, і зістариться тварина за добу, як за рік. Так і в людей буває, що від одного слова чоловік за ніч посивіє. Спробуй, поясни, що таке довголіття».

— Кому кажу, вилазьте! — Верхуша постукав черевиком по боксу і не встиг відійти, як світилка Марія вже стояла перед ним. «Здорово стрибає,  — подумав він. — Сказано — молоде. Якби їм і досвід такий, як спритність. А то — технік, а не розуміє, що бувають страшні отрути. Певне ж, і не поцікавилася, що в цьому боксі зберігалося, коли ще курячу тематику розробляли…» — Я категорично забороняю вам туди лазити! — Ці слова Верхуша прокричав прямо у Маріїне вухо й, оскільки не сподівався почути відповідь серед цього шуму, то натискав їй на плече, виштовхуючи в коридор. Марія наїжачилась, але відступала здивована, боячись суперечити старому.

— Господь з вами, — сказала вона, зачинивши двері лабораторії.  — І чого б це я туди лазила? Що я, ненормальна якась?

 — І ненормальним не можна. Забороняю, і все. І ваше оте салютування рукою — просто нетактовне. У молодих інколи проявляється така зневага, добродушна, я б сказав, до дідів — то ріжки домальовуєте, то горезвісні записочки в наших калошах нашим дружинам передаєте ось уже два століття підряд. Забуваєте, що й самі від пенсійного віку не застраховані. Чи думали, що я не помічу зосліпу? — запитуючи, Верхуша наблизив своє вухо до Марії, щоб чути усе як слід. Скоса зиркнув на викот блузки — окуляри лише заважали на такій відстані. Ніякої косметики, ніяких парфумів. А в п’ятдесят п’ятому та ще й у шістдесят п’ятому наша промисловість такі одеколони випускала! Як тоді благоухали «Ромашка», «Магнолія», «Кармен»! А тепер ганяються за «Суар-де-Парі», шістдесят карбованців не шкодують на той нашатир, а ти хоч купайся в ньому, хоч у ніс закапуй — ні духу ні нюху. Сама хіромантія.

— Я вам, Климе Гнатовичу, ще нізвідки не салютувала, — сказала ніби жартома, а очі сумні до самого денця. Чи то, може, Верхуші здалося.

— То що, мені привиділося? — повторив він уголос. — Звичайно, зір у мене вже не тої гостроти і пам’ять трохи… Що вдієш? Так чого ви у бокс… шурхнули? Від шуму ховалися?

— Не була я в боксі…

— До речі, що це у вас там так гуде? — Верхуша завжди підкреслював, що біологія має справу з чистими, природними звуками, і неодмінно посилався на спів третіх півнів. Як вони бентежать душу! То від їхнього співу не тільки соловейки, а й сонце прокидається. Де вже оцим молодим знати про третіх півнів, коли тепер он навіть галаганки яйця несуть, так за своє куряче життя ні разу не почувши «кукуріку». А природа ж недарма дві статі придумала. Недарма! — То що то за трактор у лабораторії?

— Та всього потроху, — відповіла сумноока світилка. («Чого б то молодим сумувати?» — промайнуло в професора). — Дещо й понаднормове. В одному апараті кров очищується, в другому, третьому й п’ятому — препарати, що вбивають бактерії, ту всю хімію колотить Ірина Олексіївна. Я за техніку відповідаю: щоб гуло все без упину, щоб труби не ламалися, запобіжники в мозок ставлю…

— У мозок клепки вставляють, коли недостає,  — зблиснув пластмасовими Верхуша. — А працюючи у вищому, я б сказав, кафедральному храмі науки, треба формулювати: «наглядаю за процесором». І правильно, і звучить солідно. То чому воно так несамовито гуде?

— Прилади старенькі — підшипники в моторах розхлябані, ротори не збалансовані.

— Ну, вам видніше. Я на цьому не розуміюся. А чому в боксі сиділи?

— То чужа рука вам махала.

— У