Читати книгу - "Пульсари"

— Та ні, відбита рука. Думали, що збережем її, поки одужає Віталик, може, пришити вдасться, а тепер нема кому пришивати — помер Віта-а-а-лик. — Дівчина схлипнула чи, може, професорові вчулося.

— Хто-хто помер?

— Власник руки, — чітко повторила світилка.

— А рука?

— Живе.

Марії хотілося плакати, тужити, волати, стверджуючи свою приналежність до слабкої статі і пригадувати, як Віталик, збираючись на морську службу, домагався на пам’ять від коханої пасма її розкішного волосся, як під час відпустки боявся вийти на вулицю, аби не стрітись із знайомими, бо могли б почати обніматися-борюкатися, а в нього ж саме на руці поверх шкільного дрібненького татуювання «Таня» загоюється «Аве Марія» крупним шрифтом. А потім… тепле тіло у шкіряному рукаві, упертість, войовнича винахідливість, нелюдські зусилля Іванової і — відродження на м’язистій, знайомій і вже чужій руці тисячоліттями повторюваного гасла.

Зараз особисте горе, наукова зацікавленість, успіх і нещастя змішалися докупи разом із дозаторами, насосами, фільтрами, швейною машинкою для судин, лімфою і штучними розчинами, що мають триповерхові назви. Здавалося, багатоокий перелесник проектував на екран Маріїної душі одночасно кілька гостросюжетних фільмів. Із цієї мішанини несила висмикнути бодай якусь деталь для пояснень. У розпачі й паніці вона була спроможна лише вертіти цей божевільний калейдоскоп, як перелякана мати повертає на всі боки перед лікарем хворе, напівпритомне дитя: а може, вилікує. Якби могла вона розповісти професорові про дві доби, проведені без сну, в гарячковому прагненні дії-дії-дії, про непередавану тугу, коли дізналася про Віталикову смерть, про напівбожевільний страх «втратити» руку, яка ще зовсім недавно обіймала її. Тільки не може ще Марія говорити — вона автомат, що обслуговує автомати, вона машина, запрограмована стежити за справністю машин. Вона деталь отого процесора, що посилає імпульси у м’язи, автоматично додає у кров глюкозу, коли вони слабнуть. Вона жива сирена, що завиє в унісон електричній, якщо м’язи невідворотно в’янутимуть: тоді прокинеться за стіною рятівниця Іванова і прибіжить на сполох… Усе можна б розповісти. Та чи все почує оцей старенький, чи зможе все збагнути… Вона лише потерпала, аби він не надумав будити Іванову та розпитувати, як же тут опинилася рука.

Проте Верхуша і не збирався цього робити. Він тупцяв на місці, і той неусвідомлений рух, певне, знімав його нервове збудження.

«От баби! Ідею в мене, м’яко кажучи, позичили. Не встиг подумати, а вони вже й апаратуру створили. Чи я десь говорив про це? Мабуть, говорив. Про чоловічі гормони. Впорскують їх дідові й чекають омолодження. А його нема. Бо старий саме із домочадцями «подискутував» або про смерть подумав чи з горя «грами» випив, застудився чи якимись вірусами на нього чхнули. І від цих некотрольованих сторонніх причин ефект гормону зведеться на пси. А тут, будь ласка! Рука, відокремлена від мозку, в стерильних умовах. Вводь гормони і стеж, як зростає сила м’яза. Чистий експеримент! От баби! Ідею мою, культурно кажучи, позичили».

І, поки Верхуша горював за втраченою ідеєю, Марія намагалася зібрати клаптики розбитого в друзки світу. Вона слухала професора і відповідала йому, а насправді ніби то й не вона, принаймні до спілкування з оточенням вмикався тільки якийсь сегмент її свідомості, що жеврів, немов сигнальна лампочка в кінці довгого коридора. Вся ж Марія поринула у вирішення нерозв’язуваного, в осягання незбагненного. Хіба не знала й раніше, що смерть вінчає і найславетніше життя, і нікчемне животіння? Хіба не зринало в неї одвічне питання: «А навіщо?» Народжуватися, жити — вмирати? Творити, любити — вмирати? Учитись, радіти — вмирати? Навіщо? Війни, слава, зблиски генія, мистецькі шедеври, роса на світанку?

Колись, ще до служби на флоті, вічного студента Віталика виховували після чергової заваленої сесії, питаючи: «Ну для чого ти живеш?» — «А я фізичний маятник, — безтурботно філософствував гирьовик, захищаючись від нападу громадськості. — Я не винен, що мене розгойдали і навчили — рух не лише вічний, а й прекрасний. Я переконався, що вічність фінансується приємністю. Кожен намагається швидше позбутися біди і забути катів, бо нічого приємного вони не дають. А подвиги цього… ну як його… д’Артаньяна пам’ятаємо повік. Якби мені було солоно, я теж почав би фазу затухання. Нехай кожен з вас запитає себе, а не мене, для чого він живе. Я живу тому, що на тому світі не дадуть навіть закурити. А «хвости»… ясно… законні й лежать у головах моєї вічності сучкуватими пеньками. Доведеться ліквідувати. Обіцяю до свят…»

По-різному відповідають теоретики на одвічні питання, і Марія по-різному сприймала ті ідеї. Але Віталикова смерть змела їх усі, і тепер на пустирищі вона мусить звести власну будівлю, бо хоч скільки існує світів, твій власний з тобою народжується і з тобою вмирає. А де взяти сили на будування?

У відчаї й тузі люди одухотворюють речі небіжчиків, а створене, написане, зроблене стає продовженням життя творця, мірилом його безсмертя.

Марія ще не осмислювала полишеного їй хлопцем, якого, можливо, й кохала, з яким принаймні думала створити сім’ю. Одна мить — і руйновище. І в Маріїних обіймах — лише Віталикова рука. Зберегти її за всяку ціну, врятувати — то було перше, інстинктивне поривання. А коли стало ясно, що рука вже ніколи Віталикові не знадобиться, «покинути» її було понад людські сили.

Іванова ж, певне, свідомо, намагалася підмінити в Марії зацікавлення особисте науковим інтересом, намагалася запалити в ураз потемнілому коридорі її свідомості бодай ще кілька лампочок, і в цьому вбачала порятунок для вибитої з колії дівчини. У гарячковому збудженні, що межує із запамороченням або осяянням геніальності, працювали вони ці дні й ночі, налагоджуючи апарати, вибираючи режим, вгадуючи, пробуючи, приміряючи…

 — І давно, світилко, оте… ота… отой об’єкт рукою водить?

— Та, мабуть, з годину.

— Негайно гукайте Ярисю! І людина стільки махати не здужає, а ви ампутований орган…

— Навантаження