Читати книгу - "Заборонені чари"

захочуть приєднатися до Галосагу. А влошські правителі, які, бувши слованами, разом з тим уявляли себе спадкоємцями традицій Давньої Імперії і згорда позирали на інших, вважаючи їх варварами, чого доброго під цю колотнечу створять власне королівство — державу „культурних“, „цивілізованих“ слованів. Потім і південно-східні провінції, не такі непокірливі, але найзаможніші в Західному Краї, забажають більшої самостійності. Тоді вже й брати-словани зі Сходу не сидітимуть склавши руки. Тимчасово відклавши свої чвари, східні князі не проґавлять нагоди поболючіше вжалити могутнього сусіда й поживитися за рахунок своїх західних одноплемінників. Та й північні варвари не залишаться осторонь і захочуть повернути собі втрачений дев’ять років тому Ютлан…

Цілком очевидно, що це означатиме загибель Імперії. Втім, Стен цілком усвідомлював, що Імперія може розпастися і без його втручання — а просто внаслідок спроби князя-реґента Чеслава узурпувати престол. Бувши самодуром, Чеслав, проте, не був дурнем і чудово розумів, що йому навряд чи вдасться захопити владу в усьому Західному Краї. Найпевніше, він розраховував отримати ласий шматок з центральних та північних князівств, пожертвувавши на догоду своїм амбіціям заходом, півднем і сходом. Якщо Стен зробить вибір на користь незалежного королівства Галосаг, то князь Чеслав стане його природним союзником, і вони, мабуть, зможуть домовитися про розподіл сфер впливу. Але… Сама думка про це викликала у Стена огиду. Політика — брудна штука, та навіть у політиці є межа, яку не можна переступати, бо інакше втратиш найголовніше — повагу до себе. Стен нізащо не стане домовлятися з убивцею свого батька! Адже тоді, в Ютлані, Чеслав надіслав загін князя Всевлада прямісінько в пастку, про існування якої, як згодом з’ясувалося, він знав наперед. Майже ніхто не сумнівався, що Чеслав учинив так навмисно — щоб позбутися найнебезпечнішого конкурента в майбутній боротьбі за імператорську корону…

Стен стрепенувся, відчувши виклик, що йшов через його портал. Він миттю зосередився й подумки спитав:

„Флавіане?“

„Авжеж я,“ — надійшла відповідь — „Готовий?“

„Зачекай. Зараз.“

Стен підійшов до книжкової шафи й натиснув потаємну кнопку. Шафа беззвучно відсунулась убік, відкривши нішу в стіні, де було споруджено портал. Швидко активувавши його, Стен відступив на два кроки і запросив:

„Проходь.“

З туману під осяйною аркою вийшов юнак років двадцяти, середнього зросту, худорлявий, з продовгуватим блідим обличчям, кучерявим вогнисто-рудим волоссям і смарагдовими очима. Він був одягнений у світло-синій костюм із золотим шитвом, довгу багряну мантію і коричневі черевики з м’якої шкіри, а його голову вінчав усипаний діамантами золотий обруч.

Король Ібрії Флавіан IV був першим королем із роду Конорів. Він не був сином чоловіка своєї матері, короля Юліана VII, і знав про це змалку. Також він знав свого справжнього батька, але ставився до нього вельми прохолодно, хоч і без ворожості. Як підозрював Стен, Флавіана пригнічувала думка, що він з’явився на світ навіть не внаслідок швидкоплинного роману, був зачатий не в пориві шаленої пристрасті, а за тверезим розрахунком — аби звести на ібрійський престол короля-Конора.

Ця подія стала найвизначнішим успіхом радикального крила Братства Конорів, члени якого мали на меті якнайшвидше досягнення світового панування свого роду. Але згодом виявилося, що попри такий блискучий початок, обрана ними стратеґія себе не виправдала. Хоча за триста років Конори розселилися по різних країнах, у переважній більшості вони мешкали в Імперії і вважали себе слованами. Ібри були для них чужі, порядки в Ібрії видавались їм варварськими, влада — занадто деспотичною, і вони рішуче виступали проти ібрійської експансії на схід. Сподівання радикалів на масовий наплив Конорів у країну, де править їхній родич, також не справдилися. Дарма що Ібрія вже понад сто років жила в мирі з Імперією, ібри ставилися до слованів не надто доброзичливо, тож прийшлі Конори мали невеликі шанси зайняти гідне місце в тамтешньому суспільстві, навіть якщо їм протегуватиме сам король. Виняток становили хіба що юні дівчата зі шляхетських та купецьких родин, які за сприяння Флавіана знаходили собі пари серед знатних ібрійських вельмож. Така матримоніальна політика, що її цілеспрямовано проводив молодий король, була покликана поступово зробити Ібрію державою, де провідну роль відіграватимуть чоловіки та жінки з роду Конорів. Проте для цього знадобиться кілька поколінь, а не два чи три десятиліття, як мріяли радикали.

Самого Флавіана цілком влаштовував такий стан речей. Він був Конором, але водночас був ібром і дбав не лише про свій рід, а також і про свою країну. Ще принцом він зрозумів, що навіть у разі перемоги над Імперією Ібрія однаково програє — у тому сенсі, що ібри-переможці просто розчиняться серед слованів і з плином часу стануть такою ж другорядною меншістю, як гали, влохи, помори, немети, еліни й решта підкорених Імперією народів. А Флавіан був королем ібрів і хотів, щоб його піддані й надалі залишалися ібрами.

Три роки тому, коли Флавіан посів ібрійський престол і, природним чином, став лідером радикального крила Братства, він запропонував інший шлях звеличення роду Конорів: якщо неможливо захопити владу в усій Імперії відразу, то слід розчленувати її на кілька держав і оволодіти нею частинами, починаючи з Галосагу. Нова проґрама була реалістичніша за попередню, а тому, з погляду поміркованих, набагато небезпечніша. Чимало Конорів, що досі були рішучими противниками „ібрійського варіанту“, миттю стали палкими прибічниками Флавіанової ідеї. Добра половина молоді віком до тридцяти років буквально за ніч перетворилася на радикалів.

Флавіан увесь цей час чинив потужний тиск на Стена, схиляючи його до рішучих дій. От і зараз він прийшов за тим самим. І тепер, з огляду на нові обставини, натисне ще дужче, його вже не задовольнить невизначена обіцянка вчергове подумати над цим питанням. А Стен просто не знав, що відповісти. Крім побоювання за незворотні політичні наслідки такого кроку, він мав ще й суто особисті причини не квапитися зі здобуттям королівської корони. Можна було не сумніватися, що князь Габор Сеанський, який контролював Лютицю, столицю Галосагу, в обмін на свою підтримку запропонує Стенові одружитися з його меншою донькою, тринадцятирічною Деяною. Від такої пропозиції, надто ж коли йдеться про ціле королівство, не відмовляються, а Стен ще не почував себе готовим до шлюбу. Тим більше — з рідною сестрою Анішки, кожна згадка про яку досі сповнювала його глибоким смутком… Ні, Стен аж ніяк не уникав жінок,