Читати книгу - "Постріл із глибин"

Проте британського адмірала Джекі Фішера — серед його заслуг модернізація військово-морських сил Британії та проектування першого «Дредноута» — турбувало те, як субмарини можуть змінити військові дії на морі. За сім місяців до початку війни Фішер написав меморандум, у якому висловив свої передбачення. Згідно з цим документом, Німеччина буде використовувати підводні човни, щоб топити неозброєні комерційні судна без жодних зусиль з порятунку екіпажу. Можливості та обмеження субмарин показують, що такий наслідок неминучий, доводив він: на субмарині немає місця, щоб прийняти екіпаж комерційного судна, а також недостатньо велика команда, щоб утримувати ворожий екіпаж на борту.

Крім того, писав Фішер, логіка військового часу свідчить про те, що коли таку стратегію почнуть застосовувати, то це набуде максимальних масштабів: «Суть війни полягає в жорстокості, і будь-яка поміркованість на війні — це дурість»[78].

Черчилль відкидав думку Фішера. Атака на неозброєні комерційні судна з субмарин без попередження, писав він, «суперечить споконвічним законам та морським традиціям»[79].

Хоча він і визнавав, що ця сама тактика, застосована проти військових цілей, є «чесною війною», на ранніх етапах війни ані він, ані його німецькі супротивники не очікували, що субмарини відіграватимуть важливу роль у битвах на великих глибинах. Стратегічна думка обох сторін зосереджувалася на головному флоті: у Британії це був Великий флот, у Німеччини — Флот відкритого моря. Обидві країни готувалися до битв за принципом «усе або нічого» — як Трафальґарська битва — за участі великих військових кораблів. Жодна сторона не хотіла першою виходити на відкрите протистояння з іншою. Вогнева міць Британії була більшою: двадцять сім військових кораблів класу дредноут проти шістнадцяти німецьких, але Черчилль розумів, що випадковості можуть звести перевагу нанівець, «якщо раптом спливе якась жахлива новина чи хтось помилиться»[80]. Для більшої безпеки Адміралтейство прийняло рішення розташувати флот у Скапа-Флоу — це своєрідна природна фортеця, утворена Оркнейськими островами, що на півночі Шотландії. Черчилль чекав першого кроку від Німеччини — вони мали вдарити скоро та на повну силу, адже німецький флот на початку війни був сильнішим, ніж будь-коли.

Німецькі стратеги, з іншого боку, добре усвідомлювали перевагу Британії та розробили план, згідно з яким німецькі кораблі мали обмежено атакувати британський флот, щоб поступово підірвати його міць[81]. Такий прийом німецький адмірал Райнгард Шеер назвав «партизанською війною», запозичивши термін «guerrilla» з іспанської — так іще на початку XIX століття стали називати маломасштабні бойові дії. Таким чином, як тільки вони «підріжуть» флот ворога, писав Шеер, у німців з’явиться «сприятлива» нагода дати британцям кульмінаційний бій.

«Ми все чекали[82], — писав Черчилль, — але нічого не відбувалося. Ніяких важливих подій. Жодної битви».

На початку війни в стратегіях обох країн підводні човни майже не брали участі. «Тоді, на самому початку[83], — писав Геревард Гук, молодий британський моряк, — мабуть, ніхто не бачив, що субмарини можуть завдавати якихось пошкоджень». Але скоро він переконався в протилежному[84]: один випадок яскраво продемонстрував справжню руйнівну силу субмарин, а також виявив величезний недолік у конструкції великих британських військових кораблів.

На світанку у вівторок, 22 вересня 1914 року, три великі британські крейсери, «Aboukir», «Hogue» і «Cressy», патрулювали ділянку Північного моря поблизу узбережжя Голландії, відому під назвою «Широкі чотирнадцяті». Крейсери йшли зі швидкістю у 8 вузлів — спокійно і, як з’ясувалося пізніше, необачно. На борту кораблів було багато кадетів — 15-річний Гук на «Hogue» був одним із них. Ці кораблі були повільними та старими — вони явно дуже ризикували, на флоті їх узагалі називали «ескадра-наживка»