Читати книгу - "Борги нашого життя"

Я заперечно захитав головою.

— Дякую, я майже ніколи не…

— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.

— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.

За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.

— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.

— Щодня? — перепитав я його.

— Щодня.

Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.

А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.

— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.

— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.

— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.

— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?

— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.

— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…

Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.

— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.

— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.

— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.

— Де це взагалі? — перепитав Сем.

— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…

— Люблю гори, — докинула Віка.

— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…

— Від чого? — перепитав Сем.

— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.

— Надовго?

— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…

Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.

— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.

— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.

Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.

Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.

— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.

— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?

— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.

— Добре, що на роботу не треба вже йти…

— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.

— Кави хочеш?

— Дякую. Не відмовлюся.

Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.

— Щось шукаєш?

— У нас десь мало лишитися трохи віскі.

— Пити зранку?

— Може допоможе. Мені направду погано.

— Хлюпни й мені.

— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…

— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.

— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.

Віка мовчки сьорбнула кави.

— Я не поїду з вами, Андрію.

— Це щось нове. І